Як дослідники можуть допомогти зрозуміти і розв’язати ключові проблеми медійників.
Журналісти роками буксують, розмірковуючи про бульбашки фільтрів, ботів і про те, як змусити молодих людей почати платити за новини, вивчають стоси онлайн-статистики, порівнюючи результати одних видань із іншими… Але чомусь не спираються на наукові дослідження, які можуть допомогти осмислити ці явища, відкинути міфи та зрозуміти соціальну психологію споживачів медій. Науковці, у свою чергу, приділяють у дослідженнях багато уваги роботі редакцій та контенту, але замало — тим новим реаліям, у які занурені медіа, і суспільним інститутам, які на них впливають. Такий висновок зробив Сет Люїс із школи журналістики Університету штату Ореґон, побувавши на двох конференціях — дослідницькій та журналістській.
Знаєте притчу про чоловіка, який загубив годинник на темній вулиці, але шукав його під ліхтарем? Щось подібне відбувається з медійними дослідженнями. Науковці радше вивчають будні журналістів: що пишуть, як організовують роботу редакцій тощо. Однак варто говорити не тільки про те, що під носом, але і про ширші обрії: як розвиваються технологічні платформи, трансформуються економічні моделі, впливають одні на одних медіа і політика, які є нові принципи взаємодії з аудиторією.
У 17% наукових публікацій, які подали на конференцію «Майбутнє журналістики» 2017 року, писали про фейкові новини та постправду. А серед матеріалів, які надіслали на празьку конференцію Міжнародної комунікаційної асоціації 2018 року, таких уже 6%. «Чи значить це, що фейки і дезінформація, як до того громадянська журналістика, після нетривалого буму втрачають актуальність для дослідників? Якщо так, то це сталось зарано. Адже ми ще замало знаємо про поширення дезінформації в багатьох країнах», — пише директор із досліджень Інституту Reuters Расмус Кляйс Нільсен. Усі в курсі, що фейки — інформаційна чума двадцять першого століття, але саме наукові дослідження можуть допомогти політикам та технологічним компаніям протистояти дезінформації системно.
Критично бракує досліджень економіки медій. «Мене це дивує й дуже непокоїть, — ділиться думками Нільсен. — Традиційні бізнес-моделі ЗМІ похитнулись із переходом до цифрових медій та розвитком платформ, які зводять рекламодавців із потрібною їм аудиторією напряму. Ці зміни впливають на все, що вивчають дослідники медій. Та мало хто з них досліджує самі зміни, їхній перебіг у різних країнах, відповіді медійної індустрії на нові виклики». Такі дослідження вкрай потрібні країнам, які намагаються зберегти якісну журналістику в нових ринкових умовах.
Соціальні мережі вивчають багато, але нерівномірно. Науковці охочіше беруть до уваги дані твітера, а не, наприклад, фейсбука чи інстаграма, адже статистика твітера відкритіша, тож інформацію для досліджень тут збирати легше. А китайські соцмережі — це взагалі темний ліс для дослідників, хоча там точно багато цікавого. Натомість, більше стали вивчати питання довіри до медій, їхньої політичної заангажованості, а також нерівності та дискримінації в медійному просторі.
Журналісти ж, збираючись докупи, діляться враженнями про те, як зміна алгоритмів фейсбука впливає на їхні показники. Чому люди читають те, а не се? Що взагалі відбувається в головах читачів? Що робити, аби їм догодити? Корисні підказки науковців могли б вивести їх із замкненого кола.
«Між цими двома світами досі прірва, й від цього програють і журналісти, і дослідники. Разом ми могли би зробити наукову, цехову та публічну дискусію про журналістику більш обґрунтованою та змістовною», — вважає Люїс.
Ще одна справа, в якій могли б допомогти наукові дослідження, — спростування аргументів тих, хто заперечує зміни в медіях. Ці люди доводять, що цифрові медіа не зможуть себе забезпечувати, соцмережі з’їдять самі себе, й користувачі, витіснені з онлайн-просторів ботами, повернуться до районної газети, телеканалу «Інтер» та кухонного радіоприймача. Расмус Кляйс Нільсен порівнює це з запереченням зміни клімату. Щоправда, медійні дослідження фінансують гірше, ніж кліматологічні, а виміряти поведінку медійної аудиторії трохи важче, ніж температуру повітря. Та все ж це наука, заснована на незалежних пошуках, емпіричних доказах та колегіальному контролі якості досліджень.
«Щодо багатьох найважливіших питань, які стосуються змін у медіях, науковці не мають такого чіткого консенсусу, як щодо зв’язку між курінням тютюну й раком або відсутності зв’язку між вакцинами та аутизмом. Але є чимало проблем, які науковці дослідили, й результати їхніх досліджень підтверджують: медіа змінюються», — стверджує Нільсен.
Наприклад, бульбашка фільтрів. Цей термін вигадав Ілай Перисер у 2010 році, сформулювавши гіпотезу, що алгоритми пошукових машин і соціальних медій звужують інформаційні горизонти, годуючи нас новинами, які співзвучні з нашим світоглядом. Науковці перевірили цю гіпотезу. Й дедалі більше якісних незалежних досліджень засвідчують, що насправді пошукові машини та соціальні медіа розширюють наші інформаційні горизонти. Наука доводить, що бульбашки фільтрів нема.
Дезінформацію в мережі поширюють переважно боти? А наука доводить, що живі люди.
Молодь ніколи не платитиме за контент? А наука доводить, що платитиме.
«Звісно, одне дослідження не дасть вичерпної відповіді на такі запитання. Медіа змінюються, й відповіді на запитання можуть змінюватись разом із ними. Але якщо ми хочемо предметно й аргументовано дискутувати про те, які зміни відбуваються, що вони значать і що нам із цим робити, варто зважати на думки компетентних досліджень більше, ніж на голослівні припущення ігнорантів», — пише Нільсен.
Тож, певно, бульбашками фільтрів варто перейматись менше, а кризою довіри до медій, яка дедалі поглиблюється, та неспроможністю ринку підтримувати професійну журналістику, особливо локальну, — більше. Медійники будуть глибше розуміти причини та масштаби цих проблем, якщо їх дослідять науковці. І шляхи розв’язання цих проблем краще шукати разом.
Головне зображення Rawpixel
