Як медіа та бізнесу взаємодіяти з користю одне для одного

Як бізнес може і має впливати на формування здорового медіасередовища — це питання, на яке шукали відповідь журналіст і медіаменеджер, колишній керівник НСТУ Зураб Аласанія, керівник школи журналістики Київської школи економіки Андрій Яніцький, засновниця онлайн-видання про ІТ та підприємництво Speka, а раніше — керівниця відділу нативного контенту компанії Ligamedia Катерина Венжик, співзасновник і керівник The Ukrainians Тарас Прокопишин

Модерував розмову експерт зі стратегій, співзасновник аналітичного центру pro.mova, учасник Несторівської експертної групи Євген Глібовицький

Що бізнесу потрібно від ЗМІ?

Функції ЗМІ як інформатора та піарника вже давно змінились, впевнений Зураб Аласанія.

Це тому, що в наш час інформація розповсюджується не у ЗМІ, а самими людьми, тобто окремими суб’єктами.

А справжнє завдання ЗМІ сьогодні — створення платформ для дискусій.

«Коректно подати інформацію ми зобов’язані, але ви можете робити це й самі. Контент давним-давно перехопили платформи, а от дискусії — їх складніше перехопити і втримати», — каже Зураб.

Катерина Венжик також вважає, що єдиний шлях для розвитку нових медіа — це «шлях юзерського контенту, тобто шлях розвитку майданчика для спілкування рівних з рівними».

Посередник між ЗМІ та бізнесом, на думку Катерини, потрібен, щоби робити корисним інтерфейс та полегшувати доступ до платформи користувачам-співтворцям контенту, які не є журналістами.

«Наразі найкорисніше — це зробити такий майданчик, на який може зайти будь-хто, написати там свою думку, а опісля бути відмодерованим, відредагованим чи відсіяним», — пояснює Катерина.

Учасники й учасниці дискусії зійшлись на думці, що медіа мали би стати моральними та професійними дороговказами. Вони можуть бути тим, що скеровує поміж шаленого інформаційного потоку.

Стимулювати такий підхід до роботи медіа може комерційна складова. Проте вкрай важливо, аби медіа не комерціалізувались цілком, адже якщо так станеться, то моральними авторитетами їм уже не вийде стати.

Визначники моральних авторитетів у медіа напряму пов’язані із вибором, довірою, перевіркою інформації, а також професійності самих журналістів. 

Кому довіряти?

В Україні нетипово велика кількість передплатників іноземних медіа. Наприклад, The Economist.

«Таким чином люди намагаються зрозуміти, як працює світ, чого щось злітає, а щось падає. А це те, чого українська журналістика зазвичай не робить», — пояснює Євген Глібовицький.

Він наголошує, що цікавість до іноземних видань також може бути виправдана впевненістю. Беручи до рук The Economist чи The New York Times, ми маємо справу з продуктом світової якості, який стосується глобальних ринків.

Проте постає проблема: як розібратися із нашими локальними викликами, з якими іноземна преса не працює?

Тарас Прокопишин вважає, що надійного і якісного українського відповідника The Economist немає, оскільки це — дорого. А це породжує круговерть дорожнечі на ринку.

Люди не платять, бо нема за що платити. Медіа не можуть зробити якісний продукт, бо нема за що зробити. Та і аудиторія українських медіа не така велика, як у світових.

«Всі ми хочемо жити в країні, де суди працюють нормально, де немає рейдерства і корупції. На перший погляд, тут немає прямолінійного зв’язку: де підтримка медіа, а де хороша судова система.

Але якщо ми говоримо про стратегічний погляд і ланцюжок впливів, то очевидно, що в нормальній країні медіа мають великий вплив на фінальну ситуацію», — каже Тарас.

На думку Катерини Венжик, грошей на ринку достатньо, а ось людей — ні.

І питання не в бізнес-моделі для утримання працівників: навіть коли вона існує, на ринку немає достатньої кількості професіоналів.

Тарас Прокопишин додає, що така ситуація — не наслідок вчорашнього дня, а проблема багатьох минулих років. А також відсутності капіталу на ринку.

«Як наслідок, люди не хочуть бути, скажімо, науковими журналістами, бо вони розуміють, що їм, можливо, апріорі неможливо буде знайти роботу. А якщо можливо — це буде дуже невигідно.

Участь бізнесу у цій історії могла би багато змінити», — пояснює Тарас.

Зураб Аласанія наголошує, що причиною довіряти не має бути особисте знайомство.

«Є ризик потрапити в поле тих медіа, які подобаються. Тоді ми обговорюємо персональні упередження, а персональні упередження і якість — це зовсім різні речі.

Якщо медіа ганьбить тих, кого й мені хотілося б ганьбити, — це зовсім не означає, що воно якісне», — вважає він.

Мільйон на дослідження

Теми потребують дослідження. Але якісне дослідження — це дорого. За оцінкою Катерини Венжик, його вартість коливається від 60 до 140 тисяч гривень. 

І це таке аналітичне дослідження, яке не вимагає «їхати в Ісландію підіймати документи», а просто є хорошим середньозатраним лонгрідом.

Зураб Аласанія, однак, зазначає, що одна тема не може бути ціллю таких витрат.

«Якщо ви думаєте зробити медіа, яке треба продумувати 3-4 роки і вивести його на конвеєр, лиш тоді 60-80 тисяч — це буде реально і навіть дешево, бо у вас вже працює система», — каже він.

Натомість Зураб пропонує інший підхід: для окремої теми можна взяти у бізнесу кошти на журналіста чи маркетолога. І працювати виключно на обрану тему.

Тарас Прокопишин на прикладі The Ukrainians каже, що найбільший можливий донейт — це 2000 гривень. А це — 33% від вартості репортажу.

Андрій Яніцький додає, що проблема ще й в тому, що часто у редакцій немає розуміння реальної вартості дослідження як у грошовому, так і у часовому еквівалентах.

«Пам’ятаю, як говорив головний редактор Ліги Борис Давиденко: “А давайте всі скинемося і журналістка за пару тисяч доларів зробить розслідування”.

Але розслідування може коштувати і мільйони. Однак того, хто готовий його профінансувати, я не бачу. 

Зараз ми говоримо про суми, які є можливими для інституцій, але не для окремого розслідувача чи групи розслідувачів», — коментує Тарас Прокопишин.

Поки команда працює, їй треба достатньо платити, адже вона набувала фаху і навичок роками. На думку Зураба, для бізнесу важливо знайти таке медіа і команду, які будуть їм відповідати ціннісно. І які вже завтра не стануть просувати власні інтереси.

Бізнес і медіа — партнери, а не підрядники

«Це — метафора дальнього світла. Кожен підсвічує те, що йому потрібно: кнайпу при дорозі, гори чи просто шматок асфальтованої дороги. Але усі ми не маємо уявлення, куди їдемо», — так Євген Глібовицький окреслює становище сучасної взаємодії медіа та бізнесу.

Андрій Яніцький також вважає, що бізнес, за яким стоять окремі люди, — суб’єкти і споживачі контенту ЗМІ, мають бути партнерами у контексті спільної взаємодії.

«Я не раз бачив, як будуються не вертикальні, а горизонтальні стосунки: ти не бачиш партнера, а тільки підрядника.

В більшості випадків у медіа не вбачають суб’єкта.

Мені б хотілося, щоби більше підприємців зрозуміли: якщо ми говоримо про притомні медіа, то вони зацікавлені у тому, щоби допомогти бізнесу досягти комунікаційних цілей», — каже Андрій.

У цьому контексті Катерина Венжик акцентує, що трафікогенеруюча модель — повністю застаріла, як і «нативки» — спецпроєкти, які кожне медіа витлумачить по-своєму.

Катерина впевнена, що з таким підходом в якийсь момент під час творення спецпроєкту, редакція може втратити свою незалежність.

«Спецпроєкти — це біле і пухнасте рабство. Для мене медіа — це повністю технологічний айтішний продукт.

Айтішні продукти — сервіси, а медіа може створювати й виконувати для бізнесу купу сервісів.

Однак ми в жодному разі не кажемо про продаж контенту, бо це — табу», — вважає Катерина.

Вона також додає, що співпраця бізнесу з медіа — це діалог: озвучення потреб і чесний та постійний зворотній зв’язок.

Бізнес про бізнес теж має говорити чесно: про те, як ведеться насправді, про відносини з державою та іншими галузями, а також між собою.

Медіа у такій системі — посередник, який посилює сигнали.

«Чим можуть бути медіа для бізнесу зараз? Потужним ретранслятором проблем, точки зору, а також вхідним опором. Тим, хто посилює і приймає сигнали з різних сторін, а також дає їх чути», — каже Катерина.

Євген Глібовицький, підбиваючи підсумки дискусії, згадує також про поширений закордонний досвід фундацій, що виконують роль посередників і слідкують, щоби всі сторони поводилися добре.

Таким чином, фундації мають певність, що вони ефективно розпоряджаються грошіми тих, хто їх заробив. А також стежать, чи немає зловживань у взаємодії із самими медіа.

Існування якісної журналістики реальне у взаємодії та партнерстві із бізнесом. І найкраще, щоби це було коло осіб, зацікавлених у дослідженнях, оглядах та дискусіях.

Один власник медіа часто є олігархом. Він формує порядок денний медіа під себе, що не є реальною журналістикою.

На якісну журналістику потрібні гроші й час, а також розуміння ланцюгових зв’язків і впливів медіа на нашу реальність.

Тільки тоді журналістика зможе встановити правильний баланс між усіма гравцями: бізнесом, державою, окремими споживачами та власною позицією.

Дискусія «Як бізнес може і має впливати на формування здорового медіасередовища» відбулася на Promprylad.Renovation Investor day. Дискусію було проведено у межах проєкту «Якісні медіа для вразливих аудиторій», який реалізує «Львівський медіафорум» за підтримки Міністерства Закордонних Справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії.

Схожі матеріали:

Самі собі медіа
Бізнес vs. медіа
Заводи та медіа
Стратегія любові

Головне зображення: Benjamin Child

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.