Чому Сербія на порозі ЄС забула про свободу медіа.
Теперішній президент Сербії Александар Вучіч в останні роки правління Слободана Мілошевіча обіймав посаду міністра інформації. Тоді ж він запровадив штрафи для журналістів за критику влади і заблокував роботу іноземних телемереж у країні. Зараз визнає свої тодішні рішення хибними. Але влада досі бачить потребу у виписуванні штрафів журналістам. Дев’яносто два випадки адміністративного, вербального та фізичного тиску на співробітників медіа за рік, викрадення журналіста-розслідувача зі власного авто, втручання у редакційну політику під час виборів, попередження з боку ЄС із приводу свободи висловлювань — це також про сучасну Сербію. Белград і Брюссель по-різному розуміють процес демократизації цієї постсоціалістичної держави. Однією з головних складових цієї різниці є свобода медій.
Виклики для держави
«2017 року мене погрожували вбити 18 разів. Про всі ці випадки я повідомив поліцію. Там мої звернення відхилили 14 погроз. Прокурори пізніше казали мені, що це все моя провина. Мовляв, не треба було жартувати у релігійне свято — це викликало “праведний гнів громадян”», — розповідає політичний журналіст і керівник Спілки незалежних журналістів Воєводини із міста Нові Сад Недім Сейдіновіч. На його профіль у фейсбуці почали надходити агресивні повідомлення, у яких його називали «мертвим мусульманином».
Це почалося після того, як 14 квітня 2017 року він опублікував допис із фотографією величезної качки та текстом «Усім щасливої качки, хто святкує». Сербською patak (патак) — качка, а petak (петак) — п’ятниця. Недім Сейдіновіч опублікував свій жарт у п’ятницю напередодні Великодня.
Цей вчинок може здатися абсурдним, невинним, дурним чи трагікомічним. Але саме у той тиждень у великих містах Сербії проходили акції протесту. Політична опозиція та звичайні громадяни звинувачували тодішню (і теперішню) владу у встановленні диктатури у країні. Двома тижнями раніше Александар Вучіч ще у статусі прем’єр-міністра Сербії і лідера Сербської прогресивної партії виграв президентські вибори. Це означало, що всі ключові посади у державі опинилися в руках його політичної сили.
Протестувальники звинувачували владу в тім, що вона втручалася в результати виборів та захопила ефірний час найпопулярніших медій у період передвиборчої кампанії. 12 квітня 2017 року у Белграді та Нові Саді відбулися найбільш масові мітинги. Тоді учасники протестів оголосили, що йдуть на великодні канікули, та висунули владі ультиматум до 17 квітня: перерахувати голоси за участі міжнародних моніторингових груп та розслідувати кожне втручання у голосування. Частина громадян не припинила виходити на вулиці і надалі. Серед них був Недім Сейдіновіч. Ультиматум протестувальників проігнорували.
Випадок із журналістом із Нові Сада типовий для теперішньої Сербії. Незалежна асоціація журналістів Сербії за минулий рік нарахувала шість фізичних атак і 22 серйозні вербальні погрози на адресу журналістів у країні. Ще два рази у медійників вилучали власність і шістдесят чотири — застосовували правовий тиск (загалом 92 випадки). 2016 року таких інцидентів нарахували 69, а 2015 — 58.
Під час інавгурації Александара Вучіча у травні 2017-го поблизу сербського парламенту відбувалася акція протесту, на якій працювали декілька журналістів опозиційних медіа. Невдовзі на них напала група чоловіків кремезної статури та відтіснила із площі перед парламентом. Фото нападників згодом розтиражували у медіа. Однак розслідування того, що трапилося, так і не було.
«Якщо поглянути на журналістів, які працювали на події, та на медіа, які вони представляють, стає зрозумілим мотив нападу. Він полягає у залякуванні тих ЗМІ, які не погодилися мовчати про порушення у виборчій кампанії, — коментував цю подію генеральний секретар Незалежної асоціації журналістів Сербії Свєтозар Раковіч. — Те, що ми побачили, дійсно було моторошним. Це була страшна звістка для представників ЗМІ: якщо немає жорстких санкцій щодо нападників, то, боюся, це доказ того, що подібна поведінка на адресу журналістів повторюватиметься у майбутньому».
Уже в червні цього року поблизу містечка Бєла Црква знайшли порожнє заведене авто журналіста-розслідувача Стефана Цвєтковіча. Двома днями пізніше на спеціальній прес-конференції Александар Вучіч особисто повідомив, що зниклого журналіста вже знайшла поліція. Сербський президент зауважив, що Цвєтковічу ще слід прояснити деталі свого зникнення правоохоронцям, адже у цій справі надто багато невідповідностей. Він повідомив, що перед викраденням на телефон розслідувача шістнадцять разів телефонували із Косово.
За свідченням самого журналіста, його викрав невідомий, протримав день у незнайомому місці та відпустив наступного ранку. У міністра внутрішніх справ Сербії Нєбоши Стефановіча виникла підозра, що Цвєткковіч міг інсценізувати своє викрадення, щоби дискредитувати посадовців, яких стосувалися його, Цвєтковіча, розслідування. Це нібито підтверджували і свідчення самого журналіста, більшу частину яких визнали неправдивими за допомогою поліграфа.
Стефан Цвєтковіч здебільшого висвітлював тему Косова. Перед викраденням він розслідував обставини вбивства косовського політика Олівера Івановіча, який представляв інтереси етнічних сербів у частково визнаній державі. Журналіст стверджував, що за вбивством стоять сербські кримінальні кола.
Після того, як Стефан Цвєтковіч знайшовся, Александар Вучіч заявив, що викрадення, вочевидь, було спрямоване на створення хаосу у країні. Не дивно, на думку сербського президента, що це сталося напередодні переговорів про статус Косова (уже в серпні офіційні Белград та Пріштіна заговорили про майбутній сербсько-косовський кордон).
Народжені травмою
Протягом останніх трьох років Сербія стабільно втрачає позиції у міжнародних рейтингах свободи преси. Із 2016 Reporters without borders опустила країну із 59 позиції на 76, Freedom House у категорії «Свобода висловлення і переконань» цього року поставила Сербії 13 балів із 16 проти 14 у 2016 році. Міжнародна організація IREX уже чотири роки поспіль фіксує, що індекс стійкості свободи слова та професіоналізму журналістів у Сербії знижується (останній показник наближається до зони «нестабільної та залежної преси») і свідчить, що лише підтримка державних інституцій у сербському суспільстві залишається на високому «передстійкому рівні».
У коментарі до рейтингу Сербії у Світовому індексі свободи преси колектив Reporters without borders зазначив: «Під президентством Александара Вучіча Сербія стала країною, де небезпечно бути журналістом. Це стає зрозуміло із тривожної кількості нападів на журналістів, які не були розслідувані, вирішені або покарані, а також з агресивних наклепницьких кампаній, які проурядові ЗМІ організовують проти журналістів-розслідувачів».
Сербія — парламентсько-президентська республіка. Згідно з Конституцією, сербський президент не має надзвичайних повноважень, які би вирізняли його з-поміж інших європейських лідерів. Однак розмови про рішення найвищого політичного рівня, що їх приймають у країні протягом останніх років, незмінно зводяться до персони Александара Вучіча. Він уособлює найвищий авторитет у державі. Сербська прогресивна партія, лідером якої є політик, має 102 із 250 місць у парламенті. На останніх парламентських виборах у 2016-му вона набрала найбільше голосів в усіх округах країни. Соратники президента обіймають більшість міністерських посад в уряді.
Сам Александар Вучіч набуває все більшої поваги у сербському суспільстві. Адже здається, що це перший сербський політик, який готовий розв’язати питання Косово. На час, коли він був прем’єр-міністром (2014-2017 роки), припала активна фаза перемовин щодо вступу Сербії до ЄС та прийняли найбільше нормативних актів, яких вимагав Брюссель.
Але крім того Александар Вучіч — представник політичної еліти часів диктатора Слободана Мілошевіча. Зараз він шкодує про свої рішення щодо обмеження свободи слова, які приймав на посаді міністра інформації у 1999 році, та про підтримку війни Сербії із сусідами: «Мені соромно за той жахливий злочин, що вчинили серби у Сребреніці. <…> Я не приховую, що змінився. Я гадав, що робив краще для своєї країни, але побачив результат:ми помилилися» (з інтерв’ю AFP 2012 року).
Політичні еліти в країні не змінилися докорінно після ув’язнення Слободана Мілошевіча, тому сьогодні Сербією правлять ті, хто приходив у велику політику в часи останнього президента комуністичної Югославії. І Александар Вучіч — один із найяскравіших представників цього покоління.
«Наш перехід до демократії не схожий на той, що пережили інші постсоціалістичні країни, як-от Словаччина, Румунія чи Чехія. Ми живемо у країні, уряд якої чинив геноцид, і з цим дуже важко жити сьогодні. Суспільство та політики не говорили про це одразу після падіння Мілошевіча. І тільки зараз тема воєнних злочинів спливає на поверхню. Спливає у вигляді вразливості до ревізії історії, до неприпустимості критики держави за висловлення тих чи інших національних інтересів, неприпустимості критики силових органів», — говорить головний редактор порталу журналістських розслідувань Voic Дінко Грухоньїч. Він вважає, що наступ на свободу слова є лише частиною переживання великої політичної травми минулого.
Незважаючи на імідж модернізатора і послідовного партнера ЄС, який має нинішній сербський президент, саме за його правління найпопулярніші медіа країни сконцентрувалися у руках наближених до влади осіб.
Згідно із звітом Reporters without borders та Балканської мережі розслідувачів і репортерів, у 2016-2017 роках вісім медіагруп контролювали 70,66% медіааудиторії Сербії: суспільні теле- та радіомовники RTS та Belgrade, Pink Media Group, S Media, Maxim Media, Antenna Group, Ringier Axel Springer та Adria Media. Три останні є транснаціональними медіакорпораціями, тому не мають безпосередніх зв’язків із сербським політикумом.
RTS і радіо Belgrade (з усіма складовими каналами) є найпопулярнішими медіа у Сербії. Сукупно на них припадало 19,83% усієї аудиторії 2017 року. Зараз суспільні медіа повністю фінансуються із державного бюджету, а їхні стратегічні цілі та весь топ-менеджмент призначає Регулятор електронних медіа, склад якого, у свою чергу, повністю визначає парламент. У звіті про стійкість медіа у Сербії експерти IREX вказують, що цього року на посади керівника і програмного директора RTS призначили людей, далеких від медіаменеджменту, але досвідчених у політичних справах.
Власником Pink Media Group є Желько Мітровіч. Він зумів зробити свій перший телеканал Pink найпопулярнішим у Сербії у середині 1990-х, коли медіасферу жорстко контролював Слободан Мілошевіч. У Балканській мережі розслідувачів і репортерів (BIRN) стверджують, що медіаменеджеру не вдалися б такі вражаючі результати без тісних зв’язків із тогочасними правлячими елітами.
Засновником і власником S Media (7,21% аудиторії) є Зоран Андьєлковіч — багаторічний член Соціалістичної партії Сербії, яка вже декілька каденцій залишається партнеркою Сербської прогресивної партії у парламентській коаліції.
Власниками медіагрупи Maxim Media є подружжя Крджичів, яких BIRN пов’язує із командою Александара Вучіча. Їхнім мовникам вдається регулярно вигравати тендери на державне фінансування медіа, особливо у Белграді. Зрештою одним із найпопулярніших веб-порталів Сербії є Informer. Ним володіє Драган Вучічєвіч, який не має безпосередніх явних зв’язків із партією влади. Утім цього медіаменеджера BIRN називає «старанним працівником Сербської прогресивної партії»: не тільки його власне видання продукує контент на підтримку Вучіча, але й сам Вучічєвіч протягом останніх двох років на різних телевізійних шоу виступає на підтримку влади. Цього року суд зобов’язав Вучічєвіча виплатити 80000 сербських динарів шеф-редакторові Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP) Ендрю Саллівану за образу гідності. Сербський медійник назвав розслідувача «мафіозою та медійним рекетиром, який атакує прем’єр-міністра і ставить за мету зруйнувати сербську державу» (на момент образи прем’єром був Александар Вучіч).
«Фактично медіаринку не існує. Здебільшого медіа існують лише на державні гроші. Це частково видно на локальному рівні, де медіа існують у якості парадержавних інституцій», — Недім Сейдіновіч пояснює, що щороку приватні медіа між собою борються за гроші із державного бюджету. Конкурс — частина програми співфінансування, яку влада розробила декілька років тому для підтримки розвитку сербського медіаландшафту. На практиці, говорить журналіст, гроші розподіляються на закритих тендерах. Самі ж медіа, що отримують фінансування від держави, починають політизувати свої програми та буквально рекламують ті чи інші органи влади.
Стратегія перемоги
Експерти IREX відзначають, що у 2018 році рівень поляризації медіаконтенту у Сербії сягнув найвищих показників за весь час після падіння режиму Мілошевіча. Комісія виправдань у пресі Національної прес-ради Сербії 2017-го року провела моніторинг новин у електронних виданнях Alo, Blic, Večernje Novosti, Danas, Informer, Kurir, Politika і The Serbian Telegraf. За рік було виявлено 5292 новини, які суперечать етичному кодексу журналістів Сербії. У 2016 році таких новин виявили 4402, у 2015 — 2962.
Те, що сербська медіаспільнота сьогодні атомізована, підтверджує Владімір Радоміровіч. Він керує Асоціацією журналістів Сербії (UNS) — найдавнішою професійною спілкою медійників країни (створена 1881 року). Вона існує поряд із Незалежною асоціацією журналістів Сербії (NUNS). Сьогодні обидві організації в опозиції до влади. Але так було не завжди: «У 1990-тих роках група журналістів вийшла із складу UNS, протестуючи проти режиму Мілошевіча. Вони сформували NUNS. Сумно, що розрив не зцілився до цього часу. Як президент UNS я роблю усе можливе, щоби об’єднати обидві асоціації. Лише за наявності сильної єдиної спілки ми зможемо ефективно захищати свої права».
За визначенням IREX, сербські політики сприймають медіа не як частину демократичної системи, а як засіб досягнення своїх цілей та зведення рахунків із опонентами. Наприклад, на початку цього року цькування зазнала Тамара Скроцца із Центру досліджень, прозорості та підзвітності. У серії звітів про контент TV Pink Тамара дійшла висновку, що політики із керівної партії з’являються в ефірі каналу в чотири рази частіше, ніж будь-які інші. Після публікації досліджень у програмах TV Pink Тамару Скроццу стали називати «зрадницею держави». Роком раніше подібні заяви про медіадослідницю робила членкиня РЕМ Олівера Закіч, яка називає Александара Вучіча своїм давнім другом (відтоді як працювала журналісткою під час балканських воєн кінця 1990-х).
«Мейнстрімні медіа навіть не маскують свою постійну підтримку кожного кроку влади. Це доведено багатьма дослідженнями незалежних організацій. Але Національна прес-рада не може нічого вдіяти із цим, адже не має правових механізмів, які могли би щось змінити», — Недім Сейдіновіч розповідає, що у сербських редакціях стала поширеною самоцензура та чорні списки експертів. Редактори зайвий раз перестраховуються, оминаючи теми корупції, криміналу, національної безпеки чи діалогу із Косово.
Дінко Грухоньїч пояснює поляризацію сербських медіа більш фундаментальними причинами, ніж просто боротьба за втримання влади лідерами Сербської прогресивної партії. Він каже, що зараз у країні зіштовхнулися дві сили. Популістська права правляча партія висловлює інтереси тих людей, які бажають історичного реваншу Сербії і повернення країни на міжнародну арену, ставлять національну безпеку вище за права окремих громадян. Друга, менш численна група, виступає за примат прав людини над національною безпекою та за щонайскоріше запровадження практик ЄС у всіх сферах суспільного життя.
Компроміс цих двох груп зійшовся в одній точці — вступі до Об’єднаної Європи. Але націоналістичний ресентимент нинішньої політичної еліти країни дозволяє поєднувати це прагнення із дружбою з путінською Росією.
«Європейська комісія постійно говорить про стан свободи слова у Сербії і загрози, які перед цією свободою постають. Однак варто сербській владі заговорити на тему Косово, у Брюсселі готові забути про всі інші проблеми Белграда. Фактично сьогодні ЄС закрив очі на тиск сербської влади на незалежні медіа», — Дінко Грухоньїч не покладає особливих сподівань на те, що євроінтеграція поліпшить стан свободи слова в Сербії. Владімір Радоміровіч згадує про 2009-2010 роки, коли у країні також відбувалися напади на журналістів без подальших розслідувань. За його словами, Європейська комісія тоді проігнорувала ті випадки. Тому він не робить ставку на ЄС у підтримці вільних медіа.
Цього літа єврокомісар із питань розширення Йоганнес Ган заявив в інтерв’ю сербському каналу N1, що Белграду недостатньо лише вирішити суперечності із Косово для вступу до ЄС.
І Недім Сейдіновіч, і Дінко Грухоньїч впевнені, що побудувати потужне незалежне мейнстрімне медіа у Сербії сьогодні неможливо. Адже сьогодні ЗМІ тут не є ані суспільними інституціями, ані бізнесовими проектами на будь-якому рівні. Так само їх не сприймає влада. Приклад — тижневик Vranjske із міста Враньє. За часів Слободана Мілошевіча його редакція зазнавала утисків через критику влади. Але цей журнал пережив ті часи і закрився наприкінці 20170-го. Його власник, попередньо вдавшись до акції голодування, не витримав постійних перевірок різних інспекцій та податкового тиску.
«Прикладів фінансово та політично незалежних медіа у Сербії обмаль: агенція Danas, видання Vreme та Novy Magazine, радіостанція Juzne Vesti. Також є декілька груп журналістів-розслідувачів, як BIRN, KRIK, Voice та CINS, але вони існують на грантові гроші та фінансово нестабільні. Загалом усі ці видання не мають і 10% уваги аудиторії. Їх затьмарюють мейнстрімні медіа», — за свідченням Дінко Грухоньїча, у Сербії не залишилося інвесторів, які були би готові вкладати гроші в медіа. Це ризиковано.
Тож перед дедалі вужчим колом журналістів, які не погоджуються працювати у мейнстрімних сербських медіа, постає питання про стратегію відносин із владою та подальшу реалізацію у професії.
«Ми всі позбулись ілюзій, що владі потрібна свобода слова. Такого не буде у жодній країні, а тим паче в Сербії. Свобода слова може існувати лише тоді, коли медіа її відстоюють. Після падіння режиму Мілошевіча ми подумали, що справу зроблено, що Сербія поступово ставатиме демократичнішою, що увага міжнародного співтовариства завжди буде прикута до нас. Минуло 15 років — і нічого із цього не справдилося», — Дінко Грухоньїч пояснює, що єдина стратегія незалежних журналістів його країни — покладатися на власні сили та працювати для тих небагатьох громадян, для яких важливий професіоналізм у пресі. Владімір Радоміровіч пояснює, що громадяни Сербії ще достатньо бідні, щоби платити за медіаконтент. Але професія журналіста для багатьох молодих сербських громадян дуже приваблива.
Нинішня сербська влада також відчуває кризу у своїх відносинах із пресою. Свого часу міністерство інформації, якому служив Александар Вучіч, розформували. Зрештою ЗМІ повернули на порядок денний роботи уряду, додавши до назви міністерства культури слово «медіа».
2017-го року міністерство культури та медіа Сербії оголосило про початок роботи над новою медіастратегією, яку профільний міністр Владан Вукосавлєвіч назвав «новим суспільним договором у сфері інформації». Минув рік, а ініціативну групу із підготовки цього документа залишили усі представники медіа — як провладних, так і незалежних. Наприклад, UNS відмовилася від роботи над стратегією через мізогінні вислови секретаря групи та працівника Міністерства культури та медіа Ніно Брайовича: за словами Владіміра Радоміровіча, той стверджував, що жінка не може керувати країною.
Робота над документом відновилася цього літа. Новий представник ОБСЄ у справах медіа у Сербії Харлєм Дезір наполіг на цьому. Міністерство культури та медіа створило нову ініціативну групу та призначило нового її секретаря. До роботи знову долучилися незалежні журналісти та профспілки. Станом на вересень 2018-го групу ніхто не залишив.
Також із цього циклу: Всі за Яна // В усьому винні мігранти // Польсько-польська війна // Даля Грибаускайте і гончі пси // Це ваше останнє запитання // Церква, розвідка, магнати // Росії в Грузії немає // Вартові режиму Віктора Орбана
Матеріал створено в рамках проекту Львівського медіафоруму «Підтримка сталого демократичного розвитку через виховання нової генерації журналістів». За підтримки Вишеградського фонду (Visegrad Fund)
The publication is created in terms of Lviv Media Forum project “Support a Sustainable Democratic Development Through Cultivating New Generation of Journalists”. Supported by Visegrad Fund
