Як розвивається нонфікшн у Білорусі.
Явище «нової журналістики», що виникло ще у 1960-1970-их роках в США, доволі видозмінило традиційні підходи у створенні журналістських текстів. Том Вулф, один із засновників цього руху, в антології «Нової журналістики» зумів окреслити суть цього явища, що полягає не в об’єктивному переказуванні, а в авторському осмисленні фактів. Вагоме значення відіграють художні засоби, діалоги, емоції, рефлексії, заглиблення у внутрішній світ персонажів, що створює певний ефект присутності.
В Україні нова журналістика радше відома під назвою художній або літературний репортаж і в наш час перебуває на вершині популярності. Варто сказати, що важливу роль у становленні української репортажистики відіграла польська школа репортажу, що за період свого існування «виховала» декілька поколінь репортерів та репортерок.
Але дотримуючись ідеї нашого тексту, поговорімо про «новожурналістський» простір інших наших сусідів — білорусів.
Юлія Алєксєєва, білоруська журналістка, яка працює в цьому жанрі, вважає, що нонфікшн в Білорусі не надто популярний. Журналісти пишуть тексти, які підходять під критерій нової журналістики, але, як правило, вони публікуються на тих же новинних сайтах. Немає конкретної платформи, яка б їх об’єднувала. Є письменники, які пишуть в цьому жанрі, але їхні книги здебільшого подаються як художня література.
Проаналізувавши вибрані медійні платформи, мені вдалося виокремити й класифікувати декілька книг, проєктів та текстів, які володіють усіма рисами та критеріями, аби називатися художнім репортажем. Про це — далі.
Книги
У художньому репортажі порушується багато проблем. Ці тексти висвітлюють важливі теми нашого існування, тому нерідко навіть звичайного «довгочиту» замало.
Прийоми нової журналістики особливо помітні у письмі нобелівської лавреатки Світлани Алексієвич («Цинкові хлопчики», «У війни не жіноче обличчя», «Чорнобильська молитва» та інші). Дослідники окреслюють тексти авторки як художньо-документальну прозу. В одному з інтерв’ю Світлана Алексієвич коментує: «Я збираю матеріал як журналіст, а працюю з ним як літератор». Свій жанр авторка називає «романом голосів». Алексієвич задокументовує свідчення людей, очевидців подій, про які пише, проте суть її текстів не так в точності свідчень, як у почуттєвій складовій свідків. Це «історія почуттів», а не «історія фактів».
Свідчення збирає ще один автор — Альгерд Бахаревіч, але головним свідком в одній зі своїх книг є він сам. Альгерд Бахаревіч передусім відомий як автор художніх текстів. Проте його книга «Мої 90-ті» цілком підходить під критерії нової журналістики. Книга є автобіографічною, у ній багато монологів, так званих самозаглиблень, самоосмислень і переосмислень. Це ніби погляд зверху на життя молодої людини в 90-ті роки, без ностальгії, сентиментів та перебільшень. Радше навпаки: автор об’єктивно дивиться на трьох своїх головних персонажів – себе, Мінськ і 90-ті. Також у Бахаревіча доволі поетична ритмована мова, що словесно доповнює та наповнює документалізм тексту.
Далі поговорімо про книгу «Бум-Ба-Літ. Антологія білоруської поетичної революції», яка вийшла цього року у видавництві «Люта Справа». Вона складається з трьох розділів. У нашому випадку звернемося тільки до останнього з них, який має назву «Література факту й особистого документу». Отож, після поезії та есеїстики перед передмовою має своє місце література факту та її автори — Серж Мінскевіч, вже згаданий Альгерд Бахаревіч та Віктор Живуль. Здебільшого їхні тексти – це ретроспективні занурення у час, коли було створено Бум-Ба-Літ (літературно-мистецький рух). Проте це не просто спогади, викладені на папір. Автори використовують прийоми сторітелінгу, що робить тексти максимально динамічними та живими. Серж Мінскевич розповідає про «літературну імпрезу» у парку Горького, де один за одним виводить на сцену учасників цієї імпрези, описуючи їх образи, одяги й вірші. Альгерд Бахаревіч розпочинає свій текст із діалогу, а далі фактурно розповідає про інших мистецьких діячів руху.
Подорожня журналістика
Тревел-журналістика чи не найбільше розвивається у межах художнього репортажу. Зацікавлені чужими культурами та країнами, репортери та репортерки їдуть їх досліджувати, аби пізніше зафіксувати у тексті. Звісно, така журналістика не обмежується тільки чужими країнами та досвідами й втілена не лише у текстах. У подорожній журналістиці важливе місце також відіграють фото.
В цьому контексті варто поговорити про книгу білоруської фотографині Касі Сиромолот «The Belarus Book», яка вийшла друком нещодавно і яку можна назвати білоруським фоторепортажем, або, як описали книгу у 34travel, — візуальною розповіддю про Білорусь. Також її можна назвати документально-естетичною розповіддю. Для фотографині насамперед важливо задокументувати життя. Тому вона відходить від класичного фотографування, на яке можна натрапити у сувенірних кіосках, і через незвичні ракурси не тільки розповідає історії, а й занотовує їх у пам’яті. Також у Касі Сиромолот цікава композиція книги — фото не класифіковані у рубрики чи щось подібне, а перемішані, бо, як коментує сама авторка, ніхто не відкриває світ класифіковано, що робить подорож (реальну і книжкову) ще більш насиченою та непередбачуваною.
А далі перейдімо до чи не культової у тревел-просторі книги Романа Свєчнікова «Рома їде навколо світу без гроша в кишені». Авантюрна подорож 20-річного хлопця, який без прикрас розповідає про країни, місця та людей, доповнюючи розповідь численними фото та власноруч намальованими картами. Це книга із фактурними персонажами (тут я маю на увазі як і людей, так і міста) й проникливим сторітелінгом. Роман вбудовує у свою книгу діалоги, які часто набагато промовистіші та інформативніші, аніж довгі описи, оскільки ще й несуть емоційно-почуттєве й чуттєве навантаження. Також книга вирізняється своєю деталізацією, портретними та звукописними замальовками, які створюють кадровий ефект кіно.
У розмові про подорож неможливо оминути сайт 34mag.net. Насправді сайт є широко тематичним, він спеціалізується не тільки на темі подорожей, а й мистецтва (всіх його видах), гастрономії, медіа тощо. Жанрово він також виходить за межі згаданого нами репортажу: там можна знайти новини, колонки, інтерв’ю. Художнього репортажу тут не так багато, але якщо є, то переважають фоторепортажі. Концерти та фестивалі особливо сприятливі для історії у фото. Тому багато репортажу із цих подій: «Сардэчная Sprava», «Фотарэпорт: як прайшоў «Кіламетр грамадскай актыўнасці», «Аб’ект»: гарадзенскі вайб ускалыхнуў Кастрычніцкую».
На сайті є окрема рубрика про подорож вже згаданого нами Романа Свєчнікова — «Рома едзе», де Роман пише репортажі, доповнюючи їх фото із місць та країн, у яких зупиняється. Свої враження він переплітає із реальними фактами та документалізмом: «Рома ў Калумбіі, Эквадоры і Перу», «Рома на Алясцы» тощо.
З(від)найдені
У 2013 році авторка під нікнеймом Mneko Neko 6 днів провела з італійським композитором Енніо Марріконе і задокументувала це у репортажі «Шэсць дзён з Маэстра». Авторка неабияка майстриня у портретному репортажі. Вона дещо із відстороненого, але дуже уважного ракурсу зуміла передати особистісні риси композитора та його настрій. Початок тексту, коли оповідачка зустрічає свого персонажа та його сім’ю в аеропорті, нагадало текст Ліліан Росс «Портрет Гемінґвея», який розпочинався дуже схоже.
Якщо заглянути в архіви 34mag.net, то можна натрапити на ще дещо цікаве – білоруську ґонзо-журналістику. Ось два приклади. Slab City: горад бяздомных – репортаж Арсенія Хачатурана, який тиждень провів у містечку волоцюг та безхатьків, що у каліфорнійській пустелі Санора. Цей текст не є «чистою» ґонзо-журналістикою, але її риси у ньому присутні. Репортер тут не є відстороненим глядачем, а безпосередньо бере участь у події, яку передає. В цьому випадку автор не лише описував людей у містечку, а повноцінно жив там тиждень. «У Слеб Сіті я почуваюся як вдома. Тут я – це я» — ділиться враженнями репортер. Він контролює ситуацію, в яку потрапив, тому текст цілком залежить від нього самого, тут автор і є головним персонажем.
Ще один репортаж, що також не є «чистою» ґонзо-журналістикою, але має деякі відповідні характеристики — Зялёны крыж: рэпорт пад траўкай, який написала Ольга Полевікова. Гучний заголовок мало відповідає дійсності, оскільки жодного разу не вказувалося, що текст написаний під дією якихось речовин. Більше йдеться про факти легалізації канабісу у США.
Аудіорепортаж
Ще одна рубрика сайту 34mag.net, на яку варто звернути увагу – це рубрика «Іншыя гісторыі», де автори записують аудіодокументальні тексти. А на питання, що таке аудіодокументальні тексти, відповідають, що це нехудожній радіожанр, який працює на межі радіоперформансу, документального кіно та журналістського репортажу. Для режисера-аудіодокументаліста головне — розповісти історію за допомогою звуку.
Акустичних засобів достатньо: голос оповідача, героїв, звуки кроків, машин, шум лісу, водоспаду». В одному такому епізоді — «Заводскія байкі» — оповідачка ділиться тим, як працювала на білоруському заводі. Оповідь переривається дійсними записами із заводу: «Ми працюємо не за гроші, а за ідею». Дата записів — 2016 рік, але оповідачці вдалося впіймати всю суть радянськості Білорусі у давно не радянський час. Також вона розбавляє оповідь деякою художністю, наприклад, коли вводить персонажа, якого порівнює із чихуахуа через те, що він «нервовий, тонкий і бридливий».
Це доволі короткий список білоруських художніх репортажів, адже текстів, які можна віднести до цього жанру, є набагато більше. І попри те, що немає платформи, яка б збирала художні репортажі білоруських авторів, бачимо, що тенденція та зацікавлення до цього жанру серед журналістів та письменників є, а отже неодмінно буде і розвиток жанру.
Більше про репортажі:
Репортаж і крапка
Нативна наївність
Пиши книжку
Репортаж на карантині
«Пулітцер — це просто папірець»
Усе, чого ви не знали про художній репортаж
Якби репортаж був предметом — то це губка
«Головне — вчасно зрозуміти, що історія вже відбулася»
8 фільмів, які допоможуть писати репортажі краще
Як підготуватися до мандрівки: досвід тревел-журналістки та репортажистки
Наші двадцяті. З чого починався український репортаж
Головне зображення: Andrew Sharp
