Для чого доброму медіа потрібен фоторедактор?
Один кадр — це одне речення, десять кадрів — розповідь. Від фоторедактора залежить, наскільки захопливою та вичерпною буде ця історія.
Фоторедактор чи більдредактор (від німецького «bild» — зображення) відбирає світлини та ілюстрації для матеріалу, співпрацює з фотографами та фотоагентствами, формує естетику видання та підтримує професійний рівень зображень.
У часи аналогової фотографії більдредактори працювали з негативами та відбирали фото для друку та публікації. У невеликих виданнях зазвичай фоторедактора немає, його обов’язки виконують редактори або журналісти, а світлини для публікації самостійно обирають фотографи.
Про виклики, співпрацю з фотографами та яких світлин ніколи не буде у їхніх медіа, розповідають українські фоторедактори та фоторедакторки.
Ідеальний формат
«Сприймаю візуальну складову будь-якого медіа як його повноправну частину. Щоб передати ідею тексту, потрібна колаборація журналіста та фотографа. Якщо ми не використовуємо якісні візуальні матеріали, то розповідаємо історію тільки упівсили», — пояснює документальна фотографка Іринка Громоцька.
Вона зараз навчається в американському місті Колумбія і працює фоторедакторкою місцевої газети Columbia Missourian.
«Коли є більдредактор, то це, як мінімум, зручно. Тоді інші працівники редакції не відволікаються на пошук та вибір світлин», — усміхається фоторедактор Reporters Данило Павлов.
Він додає, що для більдредактора досвід роботи фотографом є корисним, але не обов’язковим. Головне — це вміння працювати із зображеннями та відбирати ті, які не просто ілюструватимуть матеріал, а розповідатимуть історію.
В українському медіапросторі небагато видань, які публікують великі фотопроєкти.
«Фотоісторія — це не рубрика, а формат журналістики, який повинен існувати, — каже Данило. — Ми публікуємо фоторепортажі з подій та фотопроєкти, над якими автори працюють протягом тривалого часу».
Літературні репортажі на Reporters супроводжуються кадрами, які також можуть бути самостійною фотоісторією.
Наприклад, світлини Олександра Рупети, який знімав сільську тіктокерку Дашу Євтух.
Данило говорить, що для глибокого дослідження теми потрібно провести з героями не один день, зібрати багато інформації та витратити не менше ресурсів. Не кожна редакція чи фотожурналіст можуть собі це дозволити.
«Тандем літературного репортажу та глибокої фотоісторії — це ідеальний формат для висвітлення теми. Якщо на фотографію витрачатиметься стільки ж часу, скільки на текст, матеріал від цього тільки виграє», — пояснює Данило Павлов.
У Reporters також є рубрика «Історія одного фото».
«Ми хочемо побудувати спільноту фотографів, які будуть надсилати нам свої кадри, а ми натомість розповідатимемо про них та їхню творчість. Утім люди швидше опублікують фото у своїх соціальних мережах, ніж ми отримаємо їх для публікації», — каже Данило Павлов.
Проте зі спільнотою Українська вулична фотографія у видання налагодилась стала співпраця.
«Я не знімаю стріт. Але цей жанр видається мені близьким до документальної фотографії й дуже подобається, — говорить з усмішкою Данило Павлов. — Кожного місяця спільно з адміністраторами групи ми обираємо кращий кадр та публікуємо на нашому сайті».
У медіа, яке претендує бути якісним, посада більдредактора обов’язкова. За словами фоторедактора hromadske Олександра Хоменка, фоторедактор повинен забезпечити візуальну впізнаваність медіа та професійний рівень зображень.
На Громадському нещодавно з’явилась рубрика «Фото тижня», яка розповідає про важливі події за допомогою світлин. Вона зазвичай складається із двадцяти фото, створених фотографами спеціально для сайту, а також зі світлин УНІАН та Associated Press, на які видання оформило підписку.
«Ми намагаємось тримати баланс між актуальністю та естетичністю. Тобто згадуємо про важливі для світу та України події, але показуємо їх саме з точки зору візуальної привабливості», — пояснює Олександр.
Додає, що в Україні фотобанки забезпечують мінімальну необхідність — фото з подій/ Але там годі знайти «красу чи повсякденне життя». Натомість міжнародні фотоагенції можуть собі дозволити створювати світлини у набагато ширшому спектрі, не прив’язуватись виключно до інформаційних приводів.
Фоторепортажі Громадського знайомлять читачів з головними подіями.
«Недостатньо переписати фото з камери та розмістити їх у хронологічному порядку. Одне із важливих умінь фоторедактора — це скласти зв’язну, послідовну оповідь із наявного візуального матеріалу», — каже Олександр.
Важливо вибрати головні світлини та кадри, які їх підсилюють, поєднати їх із логікою викладу оповіді та обрати правильне співвідношення тексту та ілюстрацій.
Іринка Громоцька розповідає, що в американських виданнях журналісти, фотографи, редактори та більдредактори спільно розробляють ідею та втілення різних тем.
«Редакція газети Columbia Missourian розділена на тематичні відділи, за кожним з яких закріплені фоторедактор чи фоторедакторка, — розповідає вона. — Ми ходимо на редакційні наради разом із журналістами, спільно брейнстормимо ідеї матеріалів та вирішуємо, як їх краще втілити у тексті та візуально».
Іринка Громоцька додає, що вона разом із фотографами передивляється референси та вирішує, яку техніку краще взяти, щоб передати задуманий візуальний настрій. Після зйомки фотографи відмічають кадри, які вважають вдалими, а більдредактори формують з них історію.
«У нас немає спеціальної рубрики для фотоісторій, але ми думаємо над історією в цілому, — пояснює Іринка. — Тому кожен наш матеріал, окрім тексту, має сильну візуальну складову».
Необхідна кількість
«У кожного фотографа і фотографки свій підхід, бачення й різні потреби у підтримці, — говорить Іринка Громоцька. — Завдання більдредактора чи більдредакторки — зрозуміти, як саме можна змотивувати фотографа чи фотографку та допомогти розкрити їхній потенціал якнайкраще».
Іринка розповідає, що у газеті Columbia Missourian фоторедактори ніколи не пишуть авторам чіткі вимоги, інакше вони перетворяться на «руку з фотоапаратом» й не пробуватимуть креативно розкрити історію.
Газета співпрацює із штатними фотографами та фрилансерами.
«Ми намагаємось давати якнайбільше власного контенту. Приблизно 95% усього опублікованого матеріалу створено нашими журналістами та фотографами. Однак коли ми працюємо над темами, які стосуються минулого або ж пишемо про подію національного масштабу, звертаємося до Associated Press», — пояснює Іринка Громоцька.
«Більшість світлин для Громадського знімає наша штатна фотографка Анастасія Власова, частину роблю я. Ще невеликий відсоток — фотографи з інших міст», — розповідає Олександр Хоменко.
Він додає, що переважно співпрацює із перевіреними фотографами. Проте якщо потрібно терміново відзняти подію в іншому місці, де немає знайомих, користується для пошуку соцмережами.
«Не знаю жодного медіа в Україні, яке б мало своїх штатних фотографів у інших містах. Зазвичай видання співпрацюють з фрілансерами. Приміром, нещодавно ми мали зйомку в Одесі і я достатньо швидко знайшов там фотографа. Більдредактору з досвідом насправді достатньо декілька секунд, щоб скласти враження про портфоліо фотографа, побачити його сильні та слабкі сторони й зрозуміти, чи подужає він зйомку», — пояснює Олександр.
Громадське має підписку на великі фотоагентства — УНІАН, Associated Press та Depositphotos, які покривають 95% потреб, а решту охоплюють соцмережі та пресслужби.
Наприклад, статтю про «Північний потік-2» Олексанлр ілюстрував світлинами з його сайту.
Данило Павлов слідкує за тривалими документальними проєктами, які знімають сучасні фотографи, та намагається публікувати їх на Reporters. Інколи домовляється з авторами заздалегідь, щоб отримати унікальний контент.
Насправді в Україні не так багато авторів, які глибоко занурюються у тему та працюють над нею впродовж року чи більше.
«Я відкритий до співпраці з фрілансерами, — каже Данило. — Прошу надсилати мені готові історії та портфоліо. Дивлюсь, наскільки вони відповідають формату та вимогам нашого видання, можу обговорити з авторами їхні ідеї та пропозиції».
У штаті Reporters працює фотографка Яна Сідаш, яка знімає на заході України, та Данило Павлов, який фотографує переважно у Києві.
«Не думаю, що є конфлікт інтересів у тому, що більдредактор знімає для свого медіа. Наприклад, події у Києві я можу відзняти протягом робочого дня і не просити інших фотографів. Це поширена практика», — пояснює Данило.
«Для мене ніколи не стоїть питання кількості світлин. Я намагаюсь виходити із потреб теми. Переглядаю із фотографами та фотографками відзнятий матеріал та разом створюємо візуальну історію, — пояснює Іринка Громоцька. — Насправді в друк іде не більше десяти фотографій, якщо це лонгрід, але питання кількості ніколи не є першочерговим».
Кількість світлин залежить від тематики та розміру матеріалу.
«Я ставлю дві-три фотографії у текст та одну на кавер. На Громадському виходять маетріали-експлейнери, для яких потрібна лише одна головна світлина. Багато фото у короткому матеріалі можуть відвертати увагу від тексту», — говорить Олександр Хоменко.
Додає, що фотографії дають читачеві можливість відпочити від тексту і затягують до подальшого читання. Світлина приваблює і часто є для читача гачком, який не дозволяє одразу закрити статтю.
За словами Олександра, є теми, які доволі складно ілюструвати. Приміром, економіка та наука.
«Фотографія у журналістиці часто є доказом правдивості того, про що розповідає текст. Така теза активно працює у розслідуваннях: якщо світлина не має художньої цінності чи доброї якості, її однаково поставлять на сайт.
Натомість якщо потрібно проілюструвати результати наукових досліджень, потрібні безпосередні фотодокази. Або можна використати дотичні до теми світлини.
Складно формувати візуалку для матеріалів з окупованих територій. Інколи доводиться шукати фотографії з суміжних регіонів з підписом «ілюстративне фото». Такий варіант намагаюсь використовувати якомога рідше», — розповідає Олександр Хоменко.
«Фотографія — це мова. І з її допомогою можна проілюструвати будь-яку тему. Навіть дуже складну. Багато залежить від професійних здібностей фотографа, який зможе принести класну атмосферну зйомку, — пояснює Данило Павлов.
Данило каже, що коли є класні герої, що розмовляли з журналістами, але не захотіли фотографуватись, тоді видання замовляє до тексту ілюстрації в художників. Проте, візуальну історію можна створити і за допомогою камери, шляхом рефлексій та асоціацій. Усе залежить від часу, коштів та ідеї
«На Reporters ми повільно відходимо від формату класичної фотоісторії, яка складається максимум із дванадцяти кадрів, — говорить Данило Павлов. — Якщо є можливість показати більше світлин із проєкту у красивому великому форматі — варто це зробити.
Наприклад, у нас нещодавно вийшла велика історія Олександра Глядєлова «Зайві» — про дітей, які у 90-ті роки жили на вулицях великих міст. Проєкт величезний, там немає жодного невдалого кадру і я вибрав близько сорока світлин».
Висока якість
«Висока якість світлин — це стандарт для доброго медіа, — пояснює Іринка Громоцька. — Проте якщо є неякісна фотографія, яка розповідає про важливу подію, а у нас немає альтернативи, то ми її візьмемо».
Кадри не ідеальної якості, які зачіпають глядача цікавою композицією чи викликають емоцію, можуть бути опубліковані у медіа. Іринка Громоцька пояснює, що ніколи не вибере світлин, які вводять читача в оману та маніпулюють його емоціями.
Зрештою, етичні питання до фотографій такі ж, як і до текстів. Данило Павлов говорить, що інколи можна закрити очі на технічну сторону та опублікувати кадр, який сподобався.
За словами Олександра Хоменка, фотографія повинна додавати емоції до тексту або підтверджувати викладені у матеріалі факти. Якщо немає альтернативи знімку поганої якості, тоді він піде у матеріал.
«Можу дозволити опублікувати світлину не досконалу технічно, однак намагаюсь цим не зловживати», — підсумовує Олександр.
Від фоторедактора залежить візуальний стиль видання, його впізнаваність.
«Фотографи можуть принести неймовірні кадри, але якщо поставити їх у текст маленького розміру, а збоку ще розмістити рекламу — вони загубляться і не викличуть ефекту, на який заслуговують», — каже Іринка Громоцька.
Вона додає, що часто запитує фотографів, чи вони згодні із вибіркою і чи важливі кадри не залишились поза увагою. А Олександр Хоменко говорить, що зазвичай фотографи надсилають фотографії й він на свій розсуд обирає кавер та кадри до тексту.
«Дискусії швидше відбуваються у середині редакції, аніж з фотографами», — усміхається Олександр.
За ловами Олександра, якщо люди запам’ятовують опубліковані у медіа світлини — це свідчить про професійність фоторедактора.
Якщо до фотографії можна зробити вичерпний підпис одним реченням — вона звичайна і не годиться для розвороту чи заголовку. У підсумкову вибірку редакторів великих фотоагенцій потрапляють світлини, цікаві за композицією, кольором та сюжетом.
А також ті, які не залишають глядачів байдужими. Якщо читач пам’ятатиме світлину, вона асоціюватиметься із матеріалом та медіа, у якому була опублікована.
«Мені подобається Громадське, я розділяю цінності цього видання, — каже Олександр Хоменко. — Не так багато українських медіа мають у штаті фоторедакторів, а до наповнення світлинами ставляться абияк. Сподіваюсь, що найближчим часом усе зміниться на краще».
Данило Павлов говорить, що найбільший виклик більдредактора — забезпечити фінансову підтримку для повноцінної роботи над матеріалом. Не усі фотографи можуть за власною ініціативою залишатись на декілька днів чи довше у відрядженні та витрачати свій час на зйомку.
«Багато фотографів не працюють над темами не лише через погане фінансування, але й через брак ідей, — каже Данило. — Криза тем та невелика кількість людей, які готові вкладатись у тривалі фотопроєкти — ось головні складності для більдредактора сьогодні».
«В українському контексті найбільша складність для фоторедактора — це проговорити з іншими співробітниками у ньюзрумі важливість візуальної складової.
Часто журналісти сприймають фотографії просто як ілюстрацію до їхнього матеріалу, як щось додаткове, але не обов’язкове, — говорить Іринка Громоцька. — Мені здається, в Україні візуальна частина медіа тільки починає активно розвиватись і журналісти та редактори поки не настільки серйозно ставляться до візуальних матеріалів, як це відбувається у США. Хоча візуальні матеріали роблять медіа сильнішим».
Схожі матеріали:
Страх камери
Фотографія як зброя
Історія у фотографіях
Без назви та залежності
Бабина хата в Instagram
Shame on you, фотографе!
Півмільйона фотографій президента
Головне зображення: Яна Сідаш
