Чи здатні медіа протистояти впливу дезінформації із соцмереж на аудиторію?
Засилля фейків і дезінформації у популярних соціальних мережах загрожує особистій і міжнародній безпеці. Коли та як соцмережі стали популярніші за традиційні медіа? Чи потрібно останнім вступати в конкуренцію з Facebook і TikTok? Як, зрештою, повернути довіру аудиторії до класичних медіа?
Про це та інше говорили на дискусії 7 листопада 2021 у межах «LMF Talks: Мережі медіа vs мережі дезінформаторів». До неї долучилися: Ксенія Ілюк, фахівчиня з комунікацій у сфері безпеки та оборони, Наталя Гуменюк, репортерка-міжнародниця і співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу, Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди», і Дмитро Тужанський, директор Інституту центральноєвропейської стратегії й засновник видань InfoPost і Varosh. Модерував захід Ігор Балинський, керівник дослідницької програми Львівського медіафоруму.
Битва за довіру
«Проблема в тому, що вплив традиційних медіа є значно меншим, ніж колись, — вважає психоаналітик Роман Кечура. — Його втрачено. Натомість культура соціальних мереж захопила мейнстрім інформаційного обміну. В основі цієї культури — плітки. Фейсбук, як й інші соціальні мережі, — це технологія пліток, чим і пояснюється їхній шалений успіх (…)». Цією цитатою Ігор Балинський розпочав дискусію.
Севгіль Мусаєва погоджується, що соцмережі почали підривати авторитет і вплив традиційних медіа. Вона розповіла про досвід роботи з темами дезінформації й повернення довіри до медіа упродовж 2018–2019 років на базі Reuters Institute (Британія) і Nieman Foundation (США).
«Провівши опитування 50 лідерів думок на той час, я була вражена: 65% із них відповіли, що споживають інформацію в соцмережах», — додає Севгіль.
Заглиблюючись у тему, Севгіль зрозуміла, що джерела недовіри до медіа варто шукати у 2008–2009 роках. Тоді активно розвивався Facebook і водночас сталася Світова економічна криза. Саме в цей період в інтернет-пабліках почали обговорювати «змову еліт», до якої буцімто причетні ЗМІ. Адже останні «мали» передбачити фінансове падіння.
Другим переломним періодом стала межа 2013–2014 років. Під час Революції Гідності традиційні українські медіа активно цитували — і, по суті, творили лідерів думок із користувачів соціальних мереж. За президентства Петра Порошенка, зі слів Севгіль, працювали «фабрики тролів». За президентства Володимира Зеленського активізувалися анонімні Телеграм-канали з безліччю дезінформації.
«У нас соцмережі завжди використовують як політичний механізм, політтехнологічні знаряддя. Ми маємо прецедент відставки прем’єр-міністра Олексія Гончарука через “розгін” скандального аудіозапису з засідання Кабміну.
Зараз ми обговорюємо закон про медіа і протидію дезінформації. Дуже багато критики лунає з боку медійного середовища. Але якщо говорити про ситуацію загалом, для мене сьогодні актуальнішим в Україні є законодавче регулювання Telegram», — підсумувала Севгіль Мусаєва.
Дмитро Тужанський каже, що найголовніше для медіа та журналістської спільноти — не зраджувати самим собі.
«Я хотів би сказати про “ціннісних зрадників” усередині журналістської спільноти. Чому умовно кажучи “зраджують”? Це питання про те, як розвивати медіа, де брати прибутки. Тому медійники йдуть на угоду з совістю і професійністю, знижують стандарти, щоб отримати більше переглядів.
Другий, як на мене, важливий момент. Ми всі розуміємо й визнаємо, що соцмережі підривають, челенджять і впливають на ЗМІ. Але питання у тому, як із цим працювати?
Мені здається, що в журналістів насправді два варіанти: або заперечувати (“ні-ні-ні, я з цим не буду працювати”), або використовувати соцмережі в “гайповому” контексті, з маніпулятивними заголовками у ЗМІ», — вважає Дмитро Тужанський.
На думку аналітика, треба протидіяти маргінальним дискурсам, які набувають ваги в соцмережах. Дмитро поділився прикладом із практики InfoPost.
Цілковито маргінальний дискурс угорського сепаратизму на Закарпатті майже десятиліття актуалізувався через «вкиди» й соцмережі. Лише недавно він поширився на рівень масової свідомості в Україні (принаймні тих еліт, які ухвалюють рішення в Києві). Проте, за дослідженнями Інституту центральноєвропейської стратегії, сепаратистські настрої мізерні, у межах статистичної похибки.
«Йдеться не про те, як протидіяти соцмережам і маргінальним дискурсам, але як це збалансовувати? Я пошлюся на Пітера Померанцева: треба не стільки протидіяти впливам соцмереж, скільки нам — як ЗМІ, журналістам, редакторам — думати про те, як ми компенсуємо їхню шкоду? Як ЗМІ мають діяти, щоби їхній вплив означав відбудову довіри, підтримання зв’язків?
Я не хочу говорити про колективну співпрацю чи дружбу журналістського цеху. Можна й не дружити. Але дуже важливо усвідомлювати, щоби журналістська спільнота на рівні кожної людини не зраджувала собі. І тоді, мені здається, ми зможемо збалансувати негативний вплив соцмереж», — додав Дмитро Тужанський.
Соцмережі та медіа — не конкуренти
«Дуже важливо не протиставляти медіа соціальним мережам і не штовхати цей дискурс, — переконана Ксенія Ілюк. — Чому? Я пропоную подивитися на соцмережі з боку їхніх особливостей. Вони міняють наші когнітивні патерни й будують нові способи сприйняття інформації. Це слід тримати в голові, коли говоримо про привабливість контенту».
Зі слів Ксенії, кожна соціальна мережа має специфічну інженерну частину та структуру, яка формує патерни споживання і презентації інформації. Наприклад, нині критикують TikTok за те, що соцмережа розвиває «кліпове мислення». Втім, експертне середовище пояснює, що кліпове мислення — це лише один із варіантів. Людина може мати кілька способів мислення одночасно.
«Класичним медіа не потрібно ставати в конкуренцію з соціальними мережами. Бо вони оперують іншими інструментами. Ми можемо приймати правила гри з соцмережами й намагатися адаптувати наш контент під них. Але є зовсім інша історія: про роботу з цими соцмережами, їхні політики, тиск.
Я не впевнена, що медіа треба ставити собі за завдання лізти в цю боротьбу і намагатися побороти соцмережі саме в контексті дезінформації», — додала Ксенія.
Коли, як і чому контент у соцмережах став для авдиторії правдивішим і ціннішим, ніж медійна інформація? Наталя Гуменюк пояснює, що соцмережі підкуповують доступністю.
«Медіа сприймають як інституції, котрі незрозуміло як працюють. Тим часом соцмережі сильні тим, що вони говорять, як твоя сусідка або твій друг. Усі дослідження показують, що ти довіряєш своїм близьким більше, ніж великим інституціям. Це взагалі криза довіри до інституцій», — вважає Наталя.
В Україні мало проговорені психологічні аспекти протидії фейкам і дезінформації. Фейк — це про емоції. Тож виходи з ситуації, на думку медійниці, варто «намацувати» саме в цій сфері. Наприклад, канадська організація Democracy Lab досліджує Facebook у термінах фройдизму.
«У нас минулі сім років вся дискусія — про боротьбу з фейками. Але за новими дослідженнями, наприклад, факультету психології в Кембриджському університеті, люди не сприймають міфоборство і стають у захисну позицію.
Є ризик, що борячись із фейками, ти закріплюєш і легітимізуєш цю думку. Люди найкраще сприймають агресивну боротьбу. Залучення аудиторії до емоційного негативу є вищим і приносить більше коштів та лайків», — каже Наталя Гуменюк.
Вона бачить медіа у службі на благо суспільства, а не протистоянні з соцмережами.
«Я б додала ще один виклик, з яким працюють в університеті Остіна в Техасі, кажучи про феномен “manufacture consensus”. Це технічні консенсуси й людська психологія, коли боти “хакають” алгоритм і створюють враження популярної думки, а люди думають, що думка справді популярна.
Опісля починається реалістична дискусія. Медіа тут протистояти дуже складно, бо це технологічна історія. Боти просто працюють на те, щоби зламати цей алгоритм». — додає Наталя.
За її словами, ЗМІ, вочевидь, бракує такого ресурсу. Навіть якщо запропонувати їм схоже технологічне рішення з позитивним меседжем, це буде не медійна, а в чомусь пропагандистська гра.
«Тому наше завдання з Пітером Померанцевим — повернення довіри до медіа, щоб люди довіряли їм більше, ніж соцмережам. Складно повертати роль медіа не просто як тих, хто бореться за “лайки”, а як тих, хто виконує роль сервісу, служить людям і глибоко розуміється на потребах, травмах, проблемах аудиторії. Ми можемо давати корисні відповіді, виконуючи свою журналістську роботу», — зазначила Наталя Гуменюк.
Мітинг проти вакцинації як випробування для ЗМІ
Розмова зайшла про те, наскільки якісно медіа висвітлили емоційний мітинг в Києві проти вакцинації (4 листопада 2021) під очільництвом львів’янина Остапа Стахіва. Ігор Балинський зазначив, що озвучені на мітингу меседжі надходили від дезінформаторів у соцмережах.
Дмитро Тужанський каже, що відповідальність не може лежати тільки на медіа. Тим паче вони зазнають великого тиску.
«В такі моменти ми перекладаємо всю відповідальність на ЗМІ. Мовляв, якби не ви, то про це ніхто б не дізнався. Це виклик, з яким треба працювати. Це питання готовності, попередньої підготовки й передбачення у роботі медіа.
Перед тим як відправляти журналіста на марш антивакцинаторів, треба мати купу ресурсів, готувати контент, дисклеймери для пояснення під час трансляції… Це велика відповідальність і великий ресурс для ЗМІ.
На журналістів тиснуть цифри. Кількість користувачів, які щодня долучаються до соцмережі, — це неймовірний тиск. У нас у регіонах теж є ці “інфлюенсери”: люди з великою аудиторією, які впливають на ЗМІ й суспільство та формують порядок денний.
Перекладати відповідальність на ЗМІ не можна. Ми втратили час. Відповідальність лежить більше на шефредакторах Facebook, бо вони зараз шефредактори — не ми. Вони мають більший вплив», — вважає Дмитро Тужанський.
Наталя Гуменюк наголошує, що емоції вкрай важливі в боротьбі з дезінформацією. Так, використання гумору для розвінчання фейків викликає роздратування й відторгнення в незгодних людей.
«Люди не люблять, коли над ними сміються. Раніше ми досліджували, як будувати довіру до висвітлення вакцинації. З’ясувалося, що люди дуже болісно реагують на тезу про те, що від вакцини роги не виростуть.
Бо 10% там справді вірили в чипи, але 40% боялися, що вакцина може зіпсуватися, зашкодити вагітним тощо. Це легітимні страхи. Ангажувати їх, швидше всього, можна не принижуючи, а ставлячи питання. Це принцип неконфліктної комунікації.
Журналісти мають бути готові правильно ставити питання, а не вчити людей на мітингу. Варто базово відповідати на ті питання, які в людей є на конкретному етапі. Знайти “гачок корисності” було б гарним виходом», — додає Наталя Гуменюк.
На проблему «інформаційних бульбашок», у які потрапляють редакції через алгоритми соцмереж, звернула увагу Севгіль Мусаєва.
«У якийсь момент ти опиняєшся в теплій ванні й думаєш: хто такі “антивакцинатори”? А потім десь заходиш на відео Ельдара Сарахмана з мітингу і бачиш, що суспільство поляризоване.
Від медіа очікують якоїсь політичної позиції, підтримки конкретного кандидата. Це дискурс, у якому ти живеш і намагаєшся якось боротися за правду», — каже Севіль Мусаєва.
Мусаєва розповіла про колишнього аналітика Facebook, який з’ясував, що контент фабрики тролів щомісячно споживають 140 мільйонів користувачів. Негативна інформація і дезінформація розповсюджується швидше. Люди схильні вірити в теорії змови. Але проблема в тому, що Facebook немає системи відповідальності за плагіат.
«Я бачу велику проблему в тому, що в західних медіа вже зрозуміли, що Facebook — абсолютне зло, а в нас ще вважають великим досягненням те, що цю соцмережу не можна законодавчо регулювати.
Мені здається, що питання алгоритмів точно можна вирішити. Немає технічної проблеми відокремити реальні акаунти від загрозливих фейкових. Але Facebook цього робити не буде, бо такі дії вплинуть на їхню капіталізацію.
Якщо повертатися до теми дезінформації, згадаймо президентство Трампа, коли з’явився дискурс про fake news і fake media. Трамп, а згодом і наш Офіс президента казали, що їм посередники не потрібні: мовляв, вони спілкуються напряму з аудиторією.
Так було, поки Twitter і Facebook не видалили офіційні акаунти Трампа. Але це сталось вже тоді, коли Трамп програв вибори. Тут питання до етики соцмереж, їхнього керівництва й корпорацій.
Відповіді на запитання, як усе ж регулювати Facebook, у нас досі немає. Адже дискусія зупиняється на першій поправці до Конституції. Тоді починається поле для нових маніпуляцій у цій дуже чутливій сфері», — додала Севгіль Мусаєва.
Ксенія Ілюк каже: щоб регулювати алгоритми Facebook та інших соцмереж, найперше потрібно їх добре зрозуміти.
«Більшість наших досліджень нагадують картини Моне. Ми бачимо образ, “човник”, але не впевнені, що це саме човник», — проводить аналогію Ксенія.
Вона пояснює, що Facebook та інші соціальні мережі вкрай неохоче діляться даними. З одного боку, це нормально, бо повністю відкриті дані можна використовувати як завгодно. З другого боку, легальні способи аналізу соцмереж дають змогу досліджувати лише обірвані шматки даних. Це теж не на користь. Крім того, в Україні часто користуються «сірими», а то й нелегальними способами роботи з інформацією соцмереж.
«Одного разу контора, яка аналізує дані Facebook, пропонувала мені масив даних, який я особисто бачила в даркнеті. Тому це теж про етику.
Важливе питання — зрозуміти до кінця, як працює Facebook. Навіть якщо ми зараз щось зарегулюємо, найбільша проблема, як на мене, в тому, що у нас немає інструментів, щоб їх перевірити», — додає Ксенія.
Вона розповідає, що недавно опубліковані Facebook Papers показали, що в корпорації були такі алгоритми модерації контенту, про які не знала більшість персоналу Facebook.
«Це внутрішня кухня, яку невідомо як перевірити. Навіть якщо вони дадуть нам всі дані, весь back-end. Не уявляю, як умовний “євробюрократ” буде це перевіряти.
Утім, регулювати треба. Можливо, це не завжди спосіб регуляції алгоритмів. Потужним інструментом соцмереж є text policy, економіка — бо це передусім бізнес. А у бізнесу чітке завдання — генерувати прибуток.
Регуляція у соцмережах — це челендж. У нас є “прикольний” кейс регулювання Telegram. СБУ промаркувала кілька анонімних Telegram-каналів, які мають зв’язки з Росією. Суд ухвалив рішення їх закрити, хоча технічно це неможливо. Це наші недолугі спроби, бо не варто намагатися через суд закрити Telegram-канали», — наголошує Ксенія Ілюк.
Класичні медіа: що далі?
У новій автобіографічній книзі «Наша недуга» Тімоті Снайдер назвав ситуацію у США на тлі президентства Трампа і коронавірусної пандемії «новинною пустелею». Місцеві медіа втратили довіру й репутацію, а на їхнє місце прийшли соцмережі. Снайдер переконаний, що останні зашкодили американському суспільству і політично, і з погляду здоров’я.
Користуючись метафорою Снайдера, Ігор Балинський розповів про нове дослідження Львівського медіафоруму спільно з соціологічною агенцією Fama — «Особливості споживання (дез)інформації».
Згідно з результатами, у західних регіонах України люди дізнаються новини переважно з трьох джерел: соціальних мереж, традиційних медіа та свого оточення.
Цифри виглядають так:
- соціальні мережі: 61% Facebook, 35% Youtube, 28% Viber, 20% Instagram, по +- 10% Telegram і Twitter;
- традиційні медіа: телебачення 65%, радіо 12%, друкована преса 14%, новинні агрегатори на зразок ukrnet до 30%;
- близьке оточення (55%), люди, з якими контактують (29%), а також персонал сфери обслуговування (19%).
Як не потрапити в пастку новинної пустелі, коли говоримо про баланс традиційних медіа і домінування в сучасному світі соціальних мереж? Дмитро Тужанський вважає, що головний рецепт простий — освіта. Люди мають розумітися на споживанні інформації, знати, що таке ментальне здоров’я, емоційний інтелект, критичне мислення, медіаграмотність.
«Я бачив, що це працює. Наприклад, у Норвегії зовсім інший підхід до використання соцмереж і впливу медіа та рівень довіри до медіа. Якось ми жили в самому центрі Осло і з’ясували, що там немає заторів. Я почав питати, де машини. А вони кажуть: у нас таке було, але ми зрозуміли, що то неправильно. Поговорили й почали будувати паркінги навколо.
Вони зробили це через медіа: говорили одне з одним як суспільство. Але все починається зі школи. Там моделюють доросле життя як частину освіти», — розповідає Дмитро.
Наталя Гуменюк пов’язує ситуацію в Норвегії з ключовою позицією і монополією Суспільного мовника.
«У нас і багато де у світі медіа втратили цю монополію. Тож питання, як ці великі медіа можуть бути популярними в діджиталі? Варіантів є кілька:
- Повернення суб’єктності людям.
- Повернення прозорості ньюзрумів: щоби люди зрозуміли, як вони працюють.
- Користь: створення великими медіа штучних майданчиків для людей різних поглядів.
- Також зараз є дуже багато розмов про дизайн соцмереж. Наприклад, чи може бути кнопка «Повага» замість кнопки «Подобається». Ти можеш поважати думку, але вона тобі може не подобатися. Такі невеличкі речі можуть суттєво змінювати формат нашої взаємодії. І тут якраз завдання медіа вступити в цю гру.
Я залишаюся оптимісткою. Вважаю, що зараз найкращий час бути журналістами, ніж коли-небудь», — наголосила медійниця.
Севгіль Мусаєва каже, що теперішня мета журналістської професії — захищати людину від колосальних обсягів інформації. Редакторка «Української правди» передбачає появу механізмів захисту від засилля інформації в майбутньому. Адже її великі обсяги дуже складно аналізувати. Крім того, люди нерідко потрапляють в «емоційний вир», сприймаючи різну інформацію на емоціях.
«Щодо конкретного плану, що медіа може зробити, у мене були чотири важливі пункти:
- Фінансова звітність медіа.
- Публікація принципів редакційної політики. Наприклад, в “Української правди” відкрита редакційна політика є у вільному доступі з 2018-го року.
- Створення читацької спільноти. Якраз у ХХІ столітті має зникнути ця стіна між редакцією та аудиторією. Ми розвиваємо свою спільноту і чуємо, що цікаво людям.
- Моя мрія — створити прецедент: посаду новинного омбудсмена. Людини, яка має захищати інтереси аудиторії в медіа, відповідати на претензії та зауваження. Свого часу був прецедент повернення новинного омбудсмена в The Guardian. Інші медіа спершу це рішення критикували. Але через пару років така посада з’явилася в низці британських медіа.
На жаль, люди втратили розуміння жанрів. Потрібно пояснювати, що таке журналістика, в чому наша робота, і в чому її різниця між блогерством і реальною журналістикою. Ми ставимо знак якості й відрізняємося від соцмереж», — каже Севгіль.
Ксенія Ілюк розширила перспективу на нові можливості медіа. Зокрема, розповіла про синтетичні медіа, у яких контент буде генерувати штучний інтелект. Наприклад, нині цим займається популярний український стартап Reface.
«Ця реальність вже тут. Ми говоримо, як повернути довіру до класичних медіа, і протиставляємо їх до соціальних мереж. Але скоро нас накриє новою хвилею, де людина не зможе з допомогою мислення і медіаграмотності однозначно сказати, що правда, а що — неправда. Зараз ми можемо визначити діпфейк, бо технологія ще недосконала. Але це питання трьох-чотирьох років — і тоді будуть зовсім інші виклики», — каже Ксенія.
Підсумовуючи, Ксенія додає, що класно говорити про минуле і рефлексувати теперішнє. Але слід додавати в цей контекст і майбутнє, яке вже, по суті, є сьогоденням.
Схожі матеріали:
Після соцмереж
Як працює проєкт StopFake
Як приборкати кульову блискавку
Міжцарство, або імітація реальності
Як новинним медіа вести телеграм-канали
Як українські медіа використовують інстаграм
Куди рухається онлайн-журналістика
Головне зображення: Damiano Lingauri
