«Хто ти такий?», «щоби що?» і «що робити?»

З усіх різновидів публіцистики критика найшкідливіша для карми автора. У просторіччі слово «критикувати» означає «ганити», а «критичний» той, хто в усьому знаходить погане. Насправді ж, наукова, літературна, театральна, кінематографічна, ресторанна і яка завгодно критика це спосіб дослідити об’єкт із різних сторін, як з умовно поганих, так і з умовно хороших. Критик не мусить бути злим, а те, що він пише, не повинно морально чавити й відохочувати від творчості. А ще критичні матеріали може писати кожен, хто вміє писати. Потрібно сфокусуватись, обрати роль і позицію, сформулювати аргументи і ще дещо.

Чому критика потрібна

Критика життєво необхідна для креативних індустрій. Вона допомагає творцям краще творити, продавцям — продавати, а споживачам орієнтуватись у тому, що вони споживають.

Якщо ви дивились мультик «Рататуй», то пам’ятаєте грізного ресторанного критика Еґо. Сама лиш думка про нього змушує ресторатора труситись від жаху. Коли Еґо заходить до зали, всі завмирають. Від того, чи смакуватиме критикові, залежить, що він напише в газетній колонці. Несхвальний відгук — це смертний вирок для ресторану, схвальний — щасливий квиток.

Ця гіпербола з мультфільму про пацюка-кухара постала не на порожньому місці. В країнах із розвиненою медіасферою критика — важлива інституція. Вона допомагає людям зорієнтуватись, що якісне, а що ні; вирішити, на що варто, а на що не варто витрачати час, гроші, емоції;  звірити власні враження зі враженнями тямущою людиною. Висновки критиків впливають на споживання. Тому юнак-ресторатор не може знехтувати майбутню колонку Еґо.

Гарантувати, що фахову оцінку не підмінять прихованою рекламою, має репутація самого критика й медіа, яке його публікує.  Репутація не купується, не продається, легко втрачається й дуже важко відновлюється. Тому ресторатор не намагається підкупити ані Еґо, ані іншого критика, щоб той написав схвальний відгук.

Еґо — несимпатичний персонаж, неприхильний до ресторатора й наділений владою. Проте він схвально відгукується про страву, яку скуштував, — якщо було смачно. Звісно, споживачі не ставляться до критики як до єдиного дороговказу, а враження критика не можуть бути співзвучні з враженнями кожного. Проте, регулярно називаючи кисле солодким, нудне смішним, а примітивне вишуканим, критик ризикує втратити довіру читачів. Він зацікавлений бути чесним і адекватним. Аби не розсинхронізуватись із аудиторією, критик намагається переконати її, що його висновки зроблені не на порожньому місці та варті уваги: знаходить сильні метафори, наводить зрозумілі аргументи та наочні приклади.

Кілька років тому критики почали підшукувати своїй роботі місце на цвинтарі професій. Поховати її мали соціальні мережі, де все обговорюють вільно, швидко й безпосередньо. Фахова критика не зникла, але втратила монополію: поруч із колонками в поважних виданнях, які раніше визначали долю фільмів, книжок і ресторанів, з’явились нові платформи, на яких споживачі обмінюються враженнями напряму або критикують як уміють. Критики пристосувались: урізноманітнили формати, завели блоги, навчилися починати й підтримувати дискусію в соцмережах. І хоча споживачі, приймаючи рішення, стали більше зважати на лайки, рейтинги та коменти френдів, по ґрунтовну критику вони ходять до знавців.  

Що робить критика

Критика має чотири головні завдання: зрозуміти — скласти уявлення про об’єкт і описати його; оцінити — проаналізувати об’єкт за певними критеріями; знайти позитивні й негативні сторони; підказати, як краще, — сформулювавши проблему, запропонувати її розв’язання.

Опис і нейтральна характеристика того, що є об’єктом вашого тексту, — це ще й бекґраунд, необхідний читачеві для розуміння, про що взагалі йдеться. Тому часто в рецензіях вступна частина формалізована. Наприклад:

 

Роман «Кінь педальний» вийшов на початку року у жмеринському видавництві «Трутень». Це двадцять сьома книжка крижопільського письменника Семена Петренка. Автор визначає жанр 700-сторінкового твору як інтелектуально-пригодницький трилер…

 

Чи можна почати текст із чогось більш замашного, наприклад, відразу обізвати роман ретроградською графоманією та марнуванням паперу? Так, але пам’ятаймо, що наклади в українських видавництв мізерні, книгарень обмаль, люди купують і читають украй мало книжок, тому до абсолютної більшості читачів ні сам роман, ні звістка про його появу не дійшла. Вони ризикують не зрозуміти, до чого цей текст, і розчаруватись, дочитавши до пояснення в сьомому абзаці. В наведеному ж прикладі немає оцінок, окрім цитати з анотації, але досить даних, аби читач вирішив, чи цікаво йому читати про «Коня педального». З читачем потрібно бути чесним.

Щоб бути цінними, всі оцінки мають бути аргументованими. Сенс рецензії не в тому, що авторові (не) сподобалось, інакше вона могла би складатись із двох або трьох слів і не була б цікавою нікому, крім автора та його мами (бо мамам цікаве про їхніх дітей усе). Якщо ми назвемо сюжет роману тупим, примітивним, нелогічним, пласким і поверховим, ми не скажемо читачеві нічого. Натомість:

 

Сюжет Семена Петренка скидається на казку, надривно зімпровізовану втомленими батьками для дитини, яка ніяк не хоче засинати. Неправдоподібно ідеальний юнак із Крижополя купує на барахолці велосипед, який виявляється чимось на зразок машини часу. З’ясувавши це, герой використовує чудодійні властивості велосипеда не для того, щоб виправити бал на ЗНО, а береться врятувати долю України у Другій світовій війні. Хоча ще вчора його цікавили тільки пиво й футбол по телевізору…

 

Цей пасаж дозволяє скласти уявлення про те, чому, на думку критика, сюжет поганий. До речі, вставками на зразок «на мою думку», «як на мене» і «я вважаю» пересипати критичний текст не потрібно — це й без того ясно, що думка ваша. Хіба що ви протиставляєте свою думку чиїйсь:

 

Голова обласної спілки письменників каже, що в особі Семена Петренка українська література здобула свого Стівена Кінґа. Мені ж це радше видається невдалою пародією на Олексу Стороженка.

 

Визначати позитивні й негативні сторони — завдання важке. Спрощений сюжет і схематичні герої — це критично погано для повісті Гемінґвея, нормально для романа Семена Петренка й чудово для казки «Ріпка». Нічого об’єктивно поганого чи доброго вочевидь немає: ми повинні поставити себе в певну суб’єктивну систему координат, ураховуючи не тільки власні смаки, а й те, як позиціонується об’єкт критики (будка з шаурмою, хіпстерське антикафе чи ресторан п’ятизіркового готелю?), чого чекає від нього його і наша аудиторії. Якщо Семен Петренко — автор треш-фентезі для панків, оцінювати його з позиції класичного красного письменства немає сенсу. Критик мусить стати панком і запитати себе, чи достатньо трешовий цей треш. Інакше він звучатиме так само недолуго, як ті, хто оцінює виступи групи «Хамерман знищує віруси» з погляду суспільної моралі.

Визначити умовні позитивні й негативні сторони допомагає запитання «щоби що?» Зрозумівши, навіщо існує об’єкт, ви можете оцінювати його відповідність до поставленої перед ним мети. Кафе «Зустріч» біля вокзалу — щоб хильнути за приїзд або від’їзд. Тому там, звісно, не має бути тарганів, але й грецького салату в меню може не бути. Олег Винник — щоб замінити українським слухач(к)ам російську естраду. Тому з його текстів можна по-доброму підсміюватись, але не будувати критичний матеріал на тезі про відсутність у них філософської глибини. Фільм жахів — щоб налякати, мелодрама — розчулити, комедія — насмішити.

Мета може бути декларована і справжня. Декларована мета новин телеканалу «Україна» — інформувати суспільство, справжня — піарити Ріната Ахметова та його посіпак. Піддавати критиці можна, звісно, й саму мету: пояснювати, що новини не повинні піарити Ахметова. Але тут важливо знати міру — наприклад, не шпетити письменника Андрія Кокотюху за те, що він пише легку масову літературу. Якщо ви хочете сказати своїм текстом, що масова література не потрібна, вам доведеться добряче струсити підвалини світобудови, шукаючи аргументацію… Або у вас вийде дурниця.  

 

Дві головні спокуси критика

Перша спокуса — вплив на аудиторію.

Я зовсім не цікавлюсь кінематографом та, відповідно, не читаю кінокритику. Але багато разів натрапляв на висловлену в різній формі думку: українське кіно, критично важливе для формування нації, не можна збивати на зльоті, тому про нього треба писати або добре, або нічого. Краще добре, щоб на нього більше ходили. Більше квитків — більше грошей у кіновиробництво — більше шансів, що з’явиться добре кіно.  

До того схожа ситуація була з українською літературою. Її часто хвалили авансом, а давати їй справедливу характеристику вважалось непатріотичним. Адже якщо погано висловитись про українську книжку, читач піде й купить російську. Видавці друкували книжки, про які ніхто не наважувався написати, що вони — непотріб. Від цього не виграв ніхто.

Такі кон’юнктурні мотиви — це сифіліс для критики. Вони змушують бути нечесним із читачем, маніпулювати його думкою, створюють небезпечну ілюзію влади над тим, що/кого критикує автор. У критиці доцільно висловлювати те, що ти бачиш, думаєш і відчуваєш. Політична, ідеологічна та будь-яка інша доцільність тут не діє. Найбільше, що критика може зробити для українського кіна — це не пропускати ознаки покращення якості там, де вони все ж трапляються.

Друга спокуса — перехід на особистості. Він справді може додати виразності й убивчої сили, особливо якщо ви замислили іронічний матеріал. Семен Петренко? Та ж він був першим секретарем крижопільського райкому партії! За Януковича агітував! Та ж у нього бородавка на носі! В матері півхати відсудив! Ось і напишемо:

 

Колишній секретар райкому КПРС Семен Петренко, сидячи у відсудженій у рідної матері квартирі за столом, купленим на отримані від штабу Януковича гроші, чухав бородавку на носі й писав роман про порятунок української нації…

 

Усе це факти для світської хроніки, але не літературної критики. Об’єкт критики — твір, а не людина, яка його написала. Саме це відрізняє критичний матеріал від пасквіля. Тому:

 

Олегу Виннику підіграв криворукий бас-гітарист — погано

У новому синглі Олега Винника нечітка басова лінія — добре.

 

Звісно, є випадки, коли без характеристик людини не обійтися. Наприклад, акторська гра є частиною вистави чи фільму, а голос виконавця — частиною музичної композиції. Але й тоді слід намагатися характеризувати не саму людину, а виконання. Дошкулити людині не може бути метою критики, навіть якщо здається, що людина на це заслуговує.

Натомість, людям, чию роботу часто критикують у медіях, варто навчитись не сприймати критику як особисту образу. Прислухатись, а не думати «що я йому зробив?» або «хто мене замовив?».

 

Аргумент №1, або «спершу досягни»

Наважившись писати критику, ви неодмінно стикнетесь із цим закидом. Він зводиться до того, що моральне право критикувати роботу іншого має лише той, хто створив у тій самій сфері щось не гірше, а бажано краще. Людина ж, яка сама не продукує контент цього типу, взагалі не може критикувати. Пишете про фільм? Покажіть фільми, які зняли ви. Критикуєте книжку? Щось ми не пригадуємо ваших книжок. Рецензія на виставу? Погляньмо-но, яку виставу зрежисували ви.

Зазвичай цей аргумент є просто захисною реакцією або автора, невдоволеного критикою, або його прихильників, які не мають що заперечити предметно. Чи просто роздратовані тим, що хтось наважився ставити абсолютну цінність витворів їхнього кумира під сумнів. Найгірше, що можна зробити в цій ситуації, — почувши «та хто ти такий, щоб критикувати Семена Петренка?», почати мучитись питанням «справді, хто я такий?».

Просто пам’ятайте, що цей аргумент засадничо хибний. Ви не повинні доводити своє право критикувати — ви маєте це право апріорі. Ви не маєте бути кимось. Вам не потрібні ні регалії, ні досягнення, ні освіта: цілісність, чіткість і аргументованість вашого тексту — достатні докази вашої компетентності. Принаймні, для розумних читачів.

Також пам’ятайте, що співрозмовник, озвучуючи аргумент «а хто ти такий?», насправді не буде задоволений жодною відповіддю. Доводити свою експертність, освіту і досвід немає сенсу. На випадок, якщо ви таки чогось досягли, адепти аргументу №1 мають аргумент №2: ось і молодець, але нема чого критикувати інших — роби своє.

З іншого боку, не зайвим буде означити свою роль і позицію, з якої ви критикуєте. Порівняйте:

Беручи першу-ліпшу книжку з полиці буккросингу, я не могла уявити, що чекає на мене в цій поїздці електричкою Бахмач-Конотоп. Роман не відомого мені дотепер Семена Петренка затягнув мій непідготовлений читацький мозок, немов воронка м’ясорубки…

 

Нетиповий для старшого покоління крижопільських літераторів роман «Кінь педальний» мимоволі наводить на думку про переживання не до кінця відрефлексованих нашою літературою травм Розстріляного Відродження…

 

Щоразу, коли хтось із наших письменників береться писати про Другу світову, я хапаюсь за серце в тужливому передчутті профанації. Надто ж коли в анотації роман означений як інтелектуально-пригодницький трилер, а розрубати гордіїв вузол історії береться крижопільський міленіал на ім’я Омелько…

Авторка першого зразка не вдає, що знається на дискурсі крижопільської літератури. Другого — свідомо обмежує свою аудиторію найбільш освіченими читачами. Третього — попереджає, що семіотики в тексті не буде, а буде, скоріш за все, в’їдливий розбір історичних ляпів.

Відгук людини, яка вперше побувала в кіно, може бути цінним, якщо написаний талановито. Але читач повинен розуміти, що автор — не кінознавець. Не приховувати й не брехати про рівень своєї компетенції та причини зацікавлення об’єктом критики — це чесність із читачем. Я пишу критичні тексти про медіа, тому що медіа — це моя робота вже кільканадцять років, і за цей час я в них розібрався. Втім, є теми, в яких я не вдаватиму експерта. Наприклад, не буду давати фахової оцінки режисурі прямого ефіру, бо не знаюсь на ній. Але можу констатувати, що в ефірі був сумбур, і навести приклади.

 

І кілька слів про формат

Весь асортимент форматів публіцистики і аналітики підходить для критичних текстів. Але досвід показує, що дещо працює краще.

Пишіть лаконічно, але не ціною аргументів і прикладів. Не скорочуйте текст штучно.

Краще забагато бекґраунду, ніж замало. Зайве викине редактор.

Один текст одна головна думка. Для критичного тексту це значить, що висновок про об’єкт потрібно сформулювати одним реченням.

Метафори добре, якщо вони допомагають зрозуміти головну думку, а не підміняють її.

Образний заголовок варто доповнювати інформативним лідом.

Іронія працює краще за пафос.  Критика здорової людини — прикладна, легка й іронічна, критика курця — світоглядно-викривальна, проповідницька, повчальна.

Будьте корисними для споживача. Якщо він зацікавиться об’єктом вашої критики й схоче оцінити його сам, дайте йому необхідні для цього дані: назву лейбла чи видавництва, гіперпосилання на відео, адресу закладу абощо.

Фраза «критикуєш — пропонуй» — це захисна реакція на випадок, якщо людина не готова бути критикованою. Проте врахувати це очікування варто. Ви, звісно, не повинні завершувати кожен текст рекомендаціями для критикованого, як йому краще писати, красивіше співати чи затишніше оформлювати ресторани. Але, якщо ви констатували, що щось погано, спробуйте відповісти на питання «що потрібно зробити, аби було добре?» І якщо відчуваєте, що це доречно, додайте це в текст.


Уся серія: Як зробити новину адекватною || Як писати новини || Як писати критичні тексти || Що можна і чого не можна писати || Як знайти героя для тексту ||  Як порозумітись із піарниками || Як писати людською мовою || Як написати аналітичний текст || Як не боятись писати авторські колонки || Як підготуватись до інтерв’ю || Як порозумітися з редактором || Як почати текст і дописати його до кінця || Як редагувати пряму мову || Як вигадувати заголовки і зберігати спокій || Як (не) дати інтерв’ю на узгодження || Як редагувати свій текст

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.