І що робити, щоб він допоміг вам розповісти історію.

Хороший журналістський матеріал — це майже завжди історія. Історія ж потребує героїв. Це стосується навіть аналітики й колумністики, де намацальний приклад може донести ідею краще, ніж знеособлений розбір та узагальнення. Якось Пітер Померанцев здивував мене фразою «я шукаю героїв для свого есею про Донбас». Герої — для есею, цього найсуб’єктивнішого з жанрів? А ви почитайте цей текст і спробуйте уявити його без героїв. Живі люди, які щось уособлюють, когось представляють, діють, говорять і допомагають авторові розповісти історію, роблять текст вартісним. Але де шукати людину?


Хто такий герой

Не кожна людина, яка фігурує в тексті, — герой. Згадувані люди часто є просто функціями. Вони відчиняють двері, керують автомобілями, щось промовляють, але нічого не символізують і залишаються пласкими — читач не може їх уявити й нічого про них не дізнається. Герой, на відміну від персонажа, має бути опуклим.

Наприклад, Ніколаїч, герой колонок Андрія Бондаря. Автор писав про свого сусіда, пересічного й наче нічим не важливого чоловіка Але читаючи, ми розуміємо, що Ніколаїч — не просто собі Ніколаїч, що він уособлює багатьох людей, а часом, можливо, навіть усіх.

Ні-ні, це не значить, що кожен герой повинен бути метафорою чи символом. Часто герої потрібні для того, щоб пояснити мотивацію людей, які стоять за подією чи явищем, дати відповіді на питання «чому?» і «як?».

Пам’ятаєте історію про американське видання, яке відкрило квест-кімнату? Її можна було б розповісти без героя — мовляв, прийняли рішення, запустили проект, інвестували стільки грошей і отримують отакий прибуток. Однак у тексті йдеться про газетяра Дена Белловза, який змалку любив загадки і підкинув своєму начальству ідею створити квест-кімнату. Саме через нього читачі сприймають історію не лише на рівні фактів. Герой у цьому тексті змушує замислитися про те, що речі, які ми любимо, можуть стати нашою роботою. Або ось передісторія запуску сервісу, який озвучує журналістські тексти, пояснює, навіщо це знадобилось його творцеві, — а отже, і потенційним користувачам.

Щоб стати героєм тексту, людина повинна, щонайменше, поспілкуватись із журналістом або побути об’єктом спостережень. Славетний текст про Френка Синатру, написаний після відмови Синатри спілкуватись із автором, — це, звісно, шедевр. Але якщо ви не можете три місяці спілкуватися з десятками людей, а потенційний герой пропонує «взяти інформацію з офіційного сайту, там усе написано» або звернутись із запитаннями до секретаря, це глухий кут.

Ба, навіть людина, яка погодилася поспілкуватися, може виявитись не героєм, а відповідальником на запитання. Говорити формально від імені не себе самої, а своєї посади; затулятись канцеляритом і відмороженими конструкціями на зразок «здійснення діяльності в межах посадових обов’язків»; зі шкури лізти, аби справити хороше враження. Мій улюблений приклад — репортаж із карпатського села, де ліснича, обрана за головну героїню, весь час розповідає авторці, що саме їй треба написати: «— Мартусю, а ну дай дівчині ручку! Поможу їй статтю написати, — командує з-за столу Євдокія.

Я віджартовуюсь, що не потребую допомоги.

— Ні! Занотовуй собі. Пиши: наше село розташоване у високогір’ї Карпат, — диктує господиня. — Чоловіки зайняті охороною та вирубкою лісу… Ні, ні, не вирубкою. Напиши — доглядом. Бо ще неправильно зрозуміють. Ну, ти поняла, як треба писати. А ще можеш написати, що вночі в нас олені до годівниць приходять. Можеш погодувати їх». Євдокіїне прагнення постати в матеріалі у вигідному світлі таки зробило її яскравою героїнею. Щоправда, навряд чи позитивною.

Як люди стають штампами

Щороку у травні, коли наближається «Марш рівності», журналісти шукають героїв для матеріалів про становище ЛГБТ. Та більшість далеко не йде: завжди напохваті певна одностатева пара, яка охоче ділиться своїм досвідом, та ще кілька відкритих активістів. Якщо ви бачите заголовок на зразок «Як живеться ґеям в Україні», ймовірно, за ним є історія одного з цих декількох. Дарма, що ці люди — активісти-правозахисники, себто вважати їх типовими представниками групи некоректно: здебільшого ґеям живеться не так.

Біда не в тому, що одна й та сама людина розповіла свою історію багатьом журналістам. У кожного видання — своя аудиторія, зазвичай доволі обмежена, і якщо десять медій розкажуть про однакового героя, прочитають це все одно різні люди. А ось якщо людина у своїх розповідях повторюється, історія стає менш якісною. Герой говорить штампами, конструює версії, не засновані на справжніх спогадах і почуттях. Часто людина щиро не може зрозуміти, навіщо знов переказувати те, що «журналісти» вже не раз чули (своєрідним індикатором є посилання на якісь минулі розмови — «я вже не раз говорив», «зазвичай я відповідаю на це питання так» абощо). Чи навпаки, починає отримувати задоволення від процесу й перетворюється на «професійного героя».

Виходів із цієї ситуації два. Про один ми вже говорили в контексті підготовки до інтерв’ю: глибоко дослідити те, що герой уже говорив іншим журналістам, і придумати інші запитання, на які він не зможе відповісти штампами. Аліка Олісевича не потрібно запитувати «як жилося хіпі у Львові радянських часів?»: він відповів на це сотнею інтерв’ю і написав про це книжку.

Другий — шукати іншого героя, здатного розкрити цю саму тему. Певно ж, Алік Олісевич не був єдиним хіпі у Львові.

І тут постає чергова проблема.

Як журналісти шукають героя

У процесі пошуку героя проявляється притаманна журналістиці поверховість.

«Порадь, будь ласка, історика, який досліджує євреїв міжвоєнного Львова», — просить мене знайома. Якби я знав бодай одного такого, назвав би його ім’я, не вагаючись. Або міг би позбиткуватись із неї, порадивши якого-небудь реакційного історика-пропагандиста. Натомість я раджу звернутись до експерта — колеги, який поєднує історію з журналістикою та (я припускаю) може назвати десяток різних імен. Але зазвичай перше ім’я, яке журналісту порадять, і буде тим, за яке він ухопиться.

Попросіть колегу порекомендувати цікавого переселенця, підприємця з оригінальним стартапом, «говорящу» людину з інвалідністю на візку, активіста zero waste чи автомобіліста, який їздить на євробляхах, і він, імовірно, назве або того, кого інтерв’ював сам, або того, про якого читав у своєму чи іншому виданні. Марк Лівін із The Village прямо каже, що його герої — здебільшого його друзі та друзі друзів. Ми творимо бульбашку, до якої вслід за нами потрапляють читачі.

Це бульбашка з «професійних героїв» (наприклад, керівник патрульної поліції Києва Юрій Зозуля, ймовірно, буде першим, до кого звернуться охочі мати щось-клікабельне-про-поліцію), наших знайомих, а також героїв, апробованих іншими журналістами.

Вийти за її межі та спробувати охопити масив зовсім не знайомих нам людей — непросто і небезпечно. Завжди є ризик помилитись із героєм. Ви не можете знати, чи пенсіонер із сусідньої вулиці перевершить за колоритністю бондаревого Ніколаїча, чи ви просто змарнуєте кілька годин, вислуховуючи банальщину.

Така помилка тягне за собою ще пікантнішу проблему: як пояснити героєві, що він не підійшов? Ця ситуація знайома редакторам: журналіст приносить текст із поганим, порожнім героєм, але наполягає на публікації, бо «я ж із ним годину спілкувався, що я йому скажу?»

А що тут скажеш? Зазвичай або перепрошують і валять усе на поганого редактора, або відмовчуються. Якось я провів кілька годин із журналістками й фотографинею журналу «Країна», записуючи інтерв’ю, яке так і не було опубліковане. Минули роки, але згадувати про цей епізод все одно неприємно — уява доконструйовує мотивацію, з якою мене відкинули як героя.

Та якщо ви хочете робити добру журналістику, треба вчитися ставитись до героїв трошки більш утилітарно. Звісно, всі ці поради любити героя, дбати про нього й пропускати його біль крізь себе — слушні. І все ж у кінцевому підсумку слова героя — лише будівельний матеріал для вашого тексту. Якщо будинок спроектований цегляним, будувати його з дерева — погана ідея.  

Людоньки, порадьте

Шон-Патрік Лаветт радить підвестися зі стільця та вийти надвір шукати теми й героїв у справжньому світі. В наших редакційних реаліях, коли на текст є день-два, це утопія. Здебільшого в пошуках героїв журналісти виходять на простори фейсбука.

 

  • Шукаю героїв для матеріалу, а саме вірян, які перейшли з Московського патріархату в Київський. Дуже чекаю коментарів чи рекомендацій
  • Мамочки! В кого талановитi дiтки? Хто має мрiю? Шукаю героїв для телевізійного проекту!
  • Шукаю для журналістського матеріалу власників домашніх екзотичних/незвичайних тваринок)) Равлики, єноти, змії і т.і. Відгукніться))
  • Шукаю для матеріалу студентів, яким 25+, які навчаються на 1-3 курсах і обов’язково на денній формі навчання.
  • Шукаю для матеріалу спецпризначенця який написав заяву на звільнення. Мо’ хто знає такого?
  • Друзі, шукаю для статті героїнь, які протягом останніх п’яти років вийшли заміж за іноземців і готові розповісти свої історії

 

Таке повідомлення можна написати:

на своїй фейсбук-сторінці — ваші підписники та друзі більш мотивовані зголошуватись і щось підказувати, але є ризик утрапити до чергової бульбашки;

у тематичній чи регіональній спільноті — якщо вам потрібен фанат коміксів чи проукраїнський залишенець у Донецьку, човняр із Вилкового чи чернігівська ворожка, це ефективніше, ніж кидати заклик у відкритий космос;

у спільноті на зразок «Людоньки, порадьте», де тусуються тисячі довільних людей, охочих поспілкуватись. Тут ви отримаєте найбільше зголошень, але мусите бути насторожі. Між людьми, які приймають пропозицію поспілкуватись із медіями, й тими, які навмисно шукають такої нагоди, є принципова різниця. Спробуйте з’ясувати, яку вигоду людина хоче отримати від того, що фігуруватиме у вашому матеріалі. Добре, якщо їй просто кортить поділитися досвідом. Але якщо вона, наприклад, сподівається скористатись публічністю для власної вигоди, пошукайте краще іншого героя.  

А ще віднайдені в такий спосіб герої часом ненав’язливо цікавляться, коли і скільки їм заплатять. Справді, деякі проекти, особливо телевізійні, платять людям за витрачений час або виконання режисерських указівок. Якщо ви не маєте наміру платити, краще з’ясувати цей нюанс відразу, ніж побачити простягнуту в очікуванні оплати руку після інтерв’ю.

Ризик марнування часу та всіляких непорозумінь можна зменшити, якщо, перш ніж домовлятись із віднайденим у соцмережі кандидатом у герої про інтерв’ю, уважно дослідити його сторінку. А якщо ви маєте спільних знайомих, запитати їх, що вони знають і можуть сказати про цю людину.

Якщо ви пишете на дражливу тему, замість публічного пошуку героя за заданими параметрами краще спровокувати дискусію. Так ви радше знайдете типових носіїв цікавих вам поглядів та ідей, а не фанатиків, що рвуться пропагувати і проповідувати.

Як зробити, щоб із героями щастило

Часто герой — це просто щаслива знахідка. Наприклад, дівчата поїхали писати репортаж із виборів у незбагненному Конотопі й опинились у машині безбашенного кандидата-свободівця, який, до того ж, ці вибори виграв. Частіше щастить комунікабельним екстравертам, хоча серед замкнених кабінетних щурів є журналісти з унікальним радаром для пошуку героїв.

Завжди майте план Б. Крім основного героя, за допомогою якого ви хочете розкрити тему, потрібно мати ще бодай одного в запасі. Якщо вам порекомендували начебто ідеально підхожу людину, не зупиняйтесь — шукайте ще. І навіть якщо ви записуєте унікальну особисту історію людини, не зайвим буде поговорити з кимось, хто спостерігав це все збоку. Часто донкіхоти, донжуани й дартаньяни постають у зовсім іншому світлі.

Але не ставтесь до героя упереджено. Характеристика, яку дають вашому герою інші, не завжди слушна. Якось у черзі до ветеринара я познайомився з жінкою, яка розповіла, що займається безпритульними собаками. Я був вражений її пасіонарністю та порадив її знайомим журналістам як героїню для циклу про людей, відданих своїй справі. Коли сюжет вийшов, інші зоозахисники здійняли галас: як ви могли!? Ви не знаєте, що це за людина, та вона така-сяка! Що ж, можливо, в аналітичному матеріалі про проблеми львівських зоозахисників ця жінка й була б негативною персонажкою, але її відданість своїй справі не викликала сумнівів.

Шукайте людину, а не функцію. Формулювання вашого запиту може відсікати героїв із цікавими історіями. Наприклад, якщо ви шукаєте багатодітного батька в декреті, можете проґавити дідуся, який склав депутатський мандат, аби бавити онуків. Заради деяких героїв не гріх і тему скоригувати.

Якщо пишете про організацію, не варто автоматично погоджуватись на інтерв’ю з першою особою або з тим, кого вам запропонують піарники. Коли львівський органний зал очолив хіпстер Іван Остапович, усі медіа наввипередки брали в нього однакові інтерв’ю, а насправді говорити треба було з вахтеркою. Монолог прибиральниці з іншого львівського театру взагалі ввійшов в історію:

Не обмежуйтесь однією зустріччю. Можна зробити першу розмову ознайомчою, а вже під час другої почати ставити запитання, які стосуються теми. Або навпаки: поговорити по суті відразу, а потім, коли пряма мова оброблена, зустрітися ще раз для з’ясування деталей і бекґраунду, для фотосесії абощо. Часом саме під час такої неформальної зустрічі герої говорять найважливіші речі.

Готуйтесь до розмови, але не бійтесь запитувати, якщо чогось не знаєте. Анна Гін розповідала про своє інтерв’ю з Сергієм Жаданом, яке вона почала з попередження: «Я не прочитала жодного вашого рядка». Вийшло непогано. «Я мало про вас знаю, але хочу довідатись» є вдалою позицією для початку розмови.

Розмову з героєм, який може не ввійти в текст, можна позиціонувати як консультацію, а не інтерв’ю. Поясніть, що ви намагаєтесь розібратись у темі й потребуєте його унікальних знань і досвіду, які допоможуть зробити матеріал глибшим. Катажина Квятковська-Москалевич розповідала: «Коли я готувала репортаж про батьків, що втратили на війні дітей, обійшла 50 сімей. Хоча в кінцевому результаті до книги увійшли лише дві розмови, це не означає, що решта бесід були неважливими. Усі ці розмови сформували моє бачення ситуації, тому мені вдалося так практично одноголосно передати біль за всіх».

Не «надувайте» героя. Мій улюблений приклад конструювання штучного образу — спроба українського Esquire розповісти про «доктора Пі» Андрія Слюсарчука через журналістку газети «Експрес» Світлану Мартинець. (Оригінал публікації не зберігся онлайн, але є копія тексту). Ремарківська героїня, яку автор зліпив із Мартинець, має небагато спільного з реальністю. Якщо ви нагнітаєте пафос і надрив без підстав, ваш текст лопне в голові читача, мов повітряна кулька.

Довіряйте, але перевіряйте. Особливо якщо ваш герой когось обвинувачує або приписує собі сумнівні заслуги. Навіть найсимпатичніші вам люди можуть говорити неправду. Повчальна історія сталась із Юлією Кочетовою, яка розповіла на «Українській правді. Життя» драматичну історію ветерана війни на Донбасі. Цей матеріал згодом видалили, а Юлія написала інший текст. Розповідь її героя виявилась вигадкою.

Діліться героями. Якщо відчуваєте, що не встигаєте чи не можете написати історію про людину, яка вас зацікавила, розповідайте про неї колегам. Якось у Ворохті я побачив літню жінку, яка вправно поралась на городі. Вона мала дерев’янку замість ноги — не протез і навіть не дерев’яний костур, а грубий шматок дошки. Згодом, спостерігаючи, як ця жінка впевнено йде вулицею без милиць або тростини, тримаючи в руках пакет із харчами, я подумав, що в неї, напевно, дуже цікава історія. Одна з тих, що надихають не скиглити, а вставати і йти. Треба тільки, щоби хтось її записав.

Уся серія: Як порозумітись із піарниками || Як писати людською мовою || Як написати аналітичний текст || Як не боятись писати авторські колонки || Як підготуватись до інтерв’ю || Як порозумітися з редактором || Як почати текст і дописати його до кінця || Як редагувати пряму мову || Як вигадувати заголовки і зберігати спокій || Як (не) дати інтерв’ю на узгодження || Як редагувати свій текст

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.