Диванні, кишенькові, титуловані, неправильні і взагалі не потрібні.
MediaLab уже писав про роботу журналістів з експертами, наприклад, у матеріалі про пошук політкоментаторів; про онлайн-ресурси з пошуку експертів та про те, як правильно титрувати коментаторів. Але редактори, які кажуть підлеглим «текст якийсь неповний, піди, запиши якогось експерта» або «в сюжеті дірка, нехай тобі якийсь соціолог чого-небудь наговорить», нікуди не ділись. Як і журналісти, які не цілком усвідомлюють, у чому сенс експертних коментарів, але не припиняють їх брати коли треба й коли не треба. Для них — а також для їхніх співрозмовників, вимушених струшувати повітря зайвими словами, — спробуймо узагальнити.
А вам точно потрібен експерт?
Для чого журналістові експерт? Це просто: щоб дати адекватну відповідь на запитання, яке журналіст сформулював і поставив. Цю відповідь журналіст або перекаже аудиторії, або врахує у своєму авторському аналізі. Інший варіант: якщо журналіст уже знайшов кілька версій відповіді, експерт допомагає з’ясувати, яка з них правдива, або що в них правда, а що — ні.
Скажімо, комунальники вашого міста «покращують» крони дерев, обрізаючи їх до пнів. Небайдужих містян та урбаністів це обурює, й вони реєструють петицію про заборону жорстокого кронування, яке шкодить деревам. Комунальники запевняють, що роблять усе за методичками й деревам нормас. Інші містяни в фейсбук-обговореннях постять фото обрізаних дерев із Барселони й Копенгагена, доводячи, що в Європі теж так роблять. Щоб усіх розсудити, потрібен фахівець із догляду за деревами — він називається арборист. Ось, наприклад.
У розмовах про стандарти журналістики часто можна почути, що думка експерта обов’язково повинна бути в будь-якому матеріалі, де йдеться про конфлікт, проблему абощо. Бо без нього, мовляв, матеріал неповний. Не дивно, що так часто трапляються матеріали, де недоречний експертний коментар висить у кінці, мов бант, приклеєний до лисини, і ніяк не допомагає споживачеві зрозуміти подію.
Насправді експертний коментар потрібен там, де без нього не вийде збагнути суть, з’ясувати правду, спрогнозувати наслідки. Потреба в експерті виникає, коли є запитання без відповіді. Експертні коментарі як наповнювач текстових порожнин не мають сенсу.
Наш матеріал про збір пожертв для медіа мав відповісти на запитання, наскільки це взагалі законно і як зробити це, не наразившись на проблеми з фіскальними службами. Автор запитав про це юристку й фінансистку — і отримав відповідь. А ось Тетяна в матеріалі про те, чому журналістам варто ходити до психолога, — радше героїня, ніж експертка. Її фахові міркування та досвід посилюють головну тезу тексту, з якою, в принципі, ніхто не сперечається.
Низькопробні видання чи недосвідчені журналісти часто роблять матеріали в форматі «виклад проблеми + 1-2-3 розшифровані коментарі експертів на цю тему». Про недоліки такого підходу ми вже говорили в матеріалі про аналітичні тексти. Це напівфабрикат, який читачам пропонують приготувати власноруч, і не факт, що компоненти складуться в їстівну страву.
І взагалі — не треба лінуватися
Розібратись у складній темі або ситуації, а потім допомогти читачам/глядачам/слухачам зрозуміти, що до чого, — робота журналіста, в якій експерт може бути хіба що помічником. Натомість ліниві журналісти часто розраховують, що експерт зробить за них їхню роботу, тому заглиблюватись у тему навіть не намагаються. Не розуміючи контексту й суті проблеми, вони не можуть сформулювати запитання і просять експерта: «прокоментуйте, будь ласка».
Те, що просити «прокоментувати-будь-ласка» не слід, ми вже з’ясували в тексті про підготовку до інтерв’ю. Це прохання особливо шкідливе, коли журналіст намагається добути експертний коментар. Експерт — носій купи фахових знань, але для того, щоб видати у зрозумілій журналістові та аудиторії формі саме те, що потрібно, він мусить обробити запит. Що детальніший і точніший цей запит, то адекватнішою буде відповідь — як у ґуґлі. Запит «чим годувати новонароджене дитинча висловухого кролика?» радше дасть вам потрібну відповідь (якщо така взагалі існує), ніж «кролик+корм». Якщо продовжити цю аналогію, то «прокоментуйте, будь ласка» — це запит «бляха-муха кріль що робити».
Відповідальний експерт реагує на прохання «прокоментувати-будь-ласка» зустрічним проханням сформулювати запитання, на які журналіст хоче почути відповідь. І якщо запитання буде «що ви про це думаєте?» (парафраз «прокоментуйте, будь ласка»), експерт кладе слухавку.
На жаль, у багатьох експертах — не обов’язково поганих, усі люди мають слабкості, — в такі моменти переважає бажання засвітитись у медіа чи просто догодити журналістові. Й вони починають генерувати довільний текст на задану тему, відтворювати домашні заготовки, словом — «коментувати». Біда з такими коментарями в тому, що вони не відповідають на запитання, а журналісти (особливо радійники-телевізійники, яким потрібен короткий синхрон), висмикуючи нібито змістовні, але неповні уривки, остаточно перетворюють їх на непотріб.
Якщо вже так сталося, що ви не встигли розібратись у темі, чесно скажіть про це експертові й попросіть пояснити простими словами. Спілкування триватиме довше, але в підсумку ви зможете поставити правильні запитання й побачите, куди рухатись далі.
Вам потрібен експерт, але не цей
Редактор дає журналісту завдання написати про турецьких гостей, які дедалі частіше приїжджають до України — і, подейкують, шукають у наших містах специфічних розваг. Журналіст питає у старшого колеги, як називається фахівець із турків — тюрколог, відповідає освічений колега. Ґуґл підказує ім’я відомого українського тюрколога, а фейсбук або база контактів — його електронну адресу… Ні, звісно, невдовзі журналіст дізнається, що тюркологи досліджують духовне, а не статеве життя турків. Але час уже згаяно, не кажучи вже про нерви бідолашного експерта.
Цей приклад карикатурний, але щось подібне трапляється часом із кожним відкритим до медій фахівцем. І добре, якщо йому вистачить витримки сказати: «Так, я ботанік, але мій профіль — одноклітинні водорості. А з питаннями про обрізку дерев вам потрібно до арбориста». А в ідеалі ще й підказати, де того арбориста шукати.
Жоден фахівець не є фахівцем з усього. Навіть у межах своєї галузі, сфери знань або науки експерти знаються на одній або кількох темах. Наприклад, як дослідник медій я охоче коментую питання якості інформаційного та суспільно-політичного телеконтенту. Тут я можу наводити приклади, робити узагальнення, посилатись на результати досліджень. Теми свободи слова, мовної ситуації чи кадрової політики в медіях я можу коментувати як небайдужий спостерігач — висловлювати власні оцінки, робити суб’єктивні припущення та прогнози. Натомість на запитання про частотний ресурс або виробництво розважальних телешоу я взагалі не зможу відповісти — не мій профіль, не моя сфера зацікавлень. Чемний експерт не коментуватиме те, на чому не знається — і не просіть.
Гаразд, кеп, скажете ви — ми шукаємо людину, яка найкраще знається конкретно на тому, що нас цікавить. Але як її знайти?
Найочевидніший спосіб — максимально точно сформулювавши тему, проблему або питання, проґуґлити людей, які коментують це для медій. Це правильно з погляду тактики, хоча кепсько з погляду стратегії — в такий спосіб ми створюємо «бульбашку експертів», додаючи популярності й авторитету (не завжди заслужених) тим, кого знають інші. Вони повторюють те саме, а тим часом нові імена та свіжі думки мають менше шансів — та ж історія, що з «професійними героями». Моя співредакторка Людмила Смоляр підказує, що це явище в соціології називається ефектом Матвія.
Що робити, якщо замість вічного Вадима Карасьова (який має аналоги чи не в кожній сфері) ми хочемо залучити свіжу, але все ж компетентну фахову думку? Слушні поради щодо пошуку спікерів-науковців дає Ірина Андрейців. Бази експерток та експертів також можуть допомогти, як і сервіси пошуку експертів на зразок описаних тут. Як, зрештою, й колективний розум друзів у соцмережах, колег по роботі чи просто знайомих (або незнайомих) людей, дотичних до теми.
Головне — не галопувати. На пошук потенційних експертів, ретельне дослідження бекґраунду кожного з них, формулювання запитань та отримання відповідей потрібен час. А якщо редактор нетерпеливиться, нагадайте йому прислів’я: що швидко робиться, то криве родиться.
Ні, вам не потрібні регалії
Пошана до формальних ознак статусу безглузда, але нездоланна. Хто краще розповість вам про роботу з експертами, ніж генеральний директор Інституту експертології Національної академії експертних наук України? Люди ж, які продають свою експертизу, знають, що гучні титули ваблять журналістів, як блискучі цяцьки папуасів — і вигадують собі якнайгучніші.
Наприклад, голова ради директорів науково-технологічного комплексу «Інститут монокристалів» НАН України Володимир Семиноженко, доктор фізико-математичних наук, професор, є водночас членом Національної спілки художників України та Національної спілки фотохудожників України, почесним академіком Академії мистецтв, почесним доктором та професором 19 університетів. Матьорий експерт — хоч про монокристали його питай, хоч про живопис.
Ні статус, ні вчений ступінь, ні освіта не роблять людину експертом. Хоча це нормально, коли людина, яка знається на чомусь перфектно, з роками здобуває освіту, робить наукові відкриття, очолює дослідницькі інституції. Але так стається далеко не завжди, особливо на пострадянщині.
Людина може набути експертності без жодного статусу, просто глибоко розібравшись у темі. Олександр Шутюк і Олександра Сладкова, які написали цей текст про дерева, — не арбористи. Але вони ґрунтовно дослідили все, що пов’язане з деревами в міському просторі, тому вони — експерти.
Пошуки експерта в незнайомій, неочевидній, екзотичній темі зазвичай відбуваються навпомацки й поспіхом — адже редактор вимагає матеріал «на вже». Тому журналіст має спокусу зупинитись на якій-небудь «асоціації» або іншій неформальній організації — наприклад, Спілці арбористів. Така справді є. Тільки якщо придивитись уважніше, то це не громадська організація, а комерційна компанія.
Авжеж, серед товариств, асоціацій і спілок є чимало справжніх. Але є серед них лобістські організації та структури, створені для пропаганди, піару, впливу чи кар’єрного просування. Мій улюблений приклад — віртуальна Всеукраїнська (!) громадська організація «Телеглядацька асоціація батьків України» (скорочено ТАБУ). Її голова і єдиний відомий член Максим Ростоцький роками був самозваним експертом, медійною персоною, гостем ефірів і членом усіляких державних комісій. Зокрема вирішував, яке кіно можна показувати в Україні. Витоки його експертного статусу невідомі.
Окрема категорія спікерів, яких помилково записують в експерти, — це активісти. Активіст партії, громадського руху абощо — апріорі сторона конфлікту, зацікавлена особа, а отже, не є неупередженим. Хоч який він освічений і компетентний, хоч яку глибину занурення в тему демонструє, ви ніколи не можете бути впевнені, що його слова — правда, а не пропаганда.
Експерти диванні й кишенькові
Словосполучення «диванний експерт» видається мені бридким. Воно відгонить «аргументом номер один» і вивищенням над іншими за допомогою знецінення. Розумна людина може розібратись у будь-якій найскладнішій темі, не встаючи з дивана. Їй не потрібен ні статус, ні запис у трудовій книжці, ні посвідчення учасника якихось дій, якщо вона знається на тому, про що говорить, і аргументує свою думку. Ми трохи говорили про це в тексті про авторські колонки.
Люди, які горять цікавою вам темою, прочитали про неї багато книжок, обмінялись досвідом із багатьма іншими фанатами та знавцями, але не втратили вміння говорити про предмет свого захоплення простими словами, можуть бути чудовими експертами. Те саме стосується й профільованих на цій темі журналістів. Угу, «диванний експерт», який півроку пише про освіту, може мати більш панорамний та неупереджений погляд, ніж кандидат педагогічних наук із двадцятьма роками викладацького стажу. Звісно, це стосується не будь-якої теми — якщо ви пишете про маніяків, читач детективних романів не замінить вам криміналіста.
Значно більшу небезпеку, ніж нетитуловані коментатори без трудових заслуг, становлять люди, які насправді працюють на одну зі сторін конфлікту або просувають чиїсь інтереси. Такі, як псевдосоціологи, зібрані в базі «Текстів». Є сфери, в яких тінь підозри в заангажованості падає мало не на кожного публічного експерта — наприклад, енергетика. Якщо редактор дасть вам завдання з’ясувати, чи злочинна формула «Роттердам+», чи благодатна, знайти коментаторів без присмаку Ахметова, Коломойського, Фірташа абощо буде вкрай важко.
Наприклад, «Радіо Свобода» спробувало. В матеріалі згадується «низка експертів», які оцінюють схему «Роттердам+» схвально, а говорить один — Борис Кушнірук. Цей знаний економіст, принаймні, донедавна не приховував своєї прихильності до Петра Порошенка, якого звинувачують у причетності до «корупційної схеми» «Роттердам+». А ось у пояснювальному матеріалі «Нового времени» цитують одненького Андрія Геруса. Його позиціонують як експерта, хоча на момент виходу публікації він уже досить давно був політиком — членом команди Володимира Зеленського, який використовував «Роттердам+» як один із козирів у передвиборній боротьбі проти Порошенка. І Кушнірук, і Герус не є незалежними експертами, вони — представники сторін конфлікту, яких можна хіба що залучати для чіткішого формулювання позицій цих сторін.
А якщо зібрати в одному матеріалі Кушнірука й Геруса? Чи буде такий «баланс експертних думок» замінником повноцінної експертної оцінки? Авжеж, ні, адже обоє тенденційні й заангажовані, а також явно зацікавлені в тому, щоб просувати одну зі сторін конфлікту. Ви можете переконатись у цьому, прочитавши більш розгорнуті висловлювання одного і другого. Це не експертиза, а пропаганда.
Ой, а що ж робити?
Перш за все, відкиньмо ідею знайти ідеально незалежного експерта, який ощасливить нас однозначною відповіддю на питання про «Роттердам+». Щоб дошукатися правди, масив аргументів сторін обвинувачення та захисту потрібно зібрати та розкласти по поличках: оцінки окремо, факти — окремо. Далі — ретельний фактчекінг за допомогою відкритих даних. Для того, щоб перевірити, скільки коштувало вугілля в 2016 році або скільки гігакалорій спалили теплові електростанції, експерти не потрібні. Де шукати спеціалізовану інформацію про енергетику, ми вже розповідали.
Перевіривши твердження та відокремивши правду від брехні й маніпуляцій, можна починати співставляти факти з оцінками. Деякі обґрунтовані висновки вже зробили за вас, наприклад, фактчекери VoxUkraine — організації, якій можна довіряти. Із деякими запитаннями, вже набагато вужчими й конкретнішими, ніж «чи злочинна ця формула, чи вигідна?», можна звертатись до фахівців. Із їхніми відповідями потрібно робити те саме, що з аргументами сторін конфлікту — відокремлювати факти від оцінок і перевіряти. А, до речі, забув сказати: твердження експертів треба перевіряти, як і будь-які факти. І якщо експерт каже, що в павука шість ніг, це не його «думка», а просто неправда.
Усе це — велика пошукова й аналітична праця, результатом якої все одно буде сукупність припущень і версій, а не повна картина. Адже йдеться про складну систему політичних, бізнесових та особистих інтересів, зв’язків і конфліктів, багато з яких приховані чи міфологізовані. Залишаться й моральні дилеми — наприклад, чи прийнятно для України купувати дешевше вугілля в країни-агресора. З відповідями на такі питання фахівці не допоможуть — це царина публіцистики.
На щастя, пересічним журналістам нечасто доводиться розбиратися з багатоповерховими проблемами на зразок «Роттердам+». Але в простіших ситуаціях цей підхід теж працюватиме:
- Зібрати факти й оцінки
- Відокремити їх.
- Перевірити факти.
- Співставити правдиві факти з оцінками.
- Якщо щось залишається не зрозумілим або двозначним — питати експертів.
Якщо ви діятимете за цим планом, кількість експертів та їхніх коментарів у ваших матеріалах зменшиться, а якість — підвищиться.
Уся серія: Як оформити розмову в текст || Чому важливо добирати слова в новинах || Чому слід вертатись до старих тем|| Яким завдовжки має бути текст || Як не стати плагіатором || Як зробити новину адекватною || Як писати новини || Як писати критичні тексти|| Що можна і чого не можна писати || Як знайти героя для тексту || Як порозумітись із піарниками || Як писати людською мовою || Як написати аналітичний текст || Як не боятись писати авторські колонки || Як підготуватись до інтерв’ю || Як порозумітися з редактором || Як почати текст і дописати його до кінця || Як редагувати пряму мову || Як вигадувати заголовки і зберігати спокій || Як (не) дати інтерв’ю на узгодження || Як редагувати свій текст
Головне зображення Louis Hansel
